Життя з пером

Іваничук: «Я народився письменником».
79-річний метр історичної прози критикує сучасну літературу і… шукає стрічку для друкарської машинки

Роман Іваничук – постать для української літератури знакова. Історичне тло, любов до України, козаччина, зрада і звитяга – ось основні маяки, навколо яких він будує свої романи. Роман Іваничук – один із найвідоміших дослідників української минувшини. На відміну від нудних історичних розвідок він уміє подавати гіркі події нашої історії так, що зачитаєшся. Його романи, написані у другій половині минулого століття, і тепер мають неабиякий попит у читачів: десятитомник творів Романа Івановича видає харківське «Фоліо». Його «Мальви», «Орду», «Манускрипт з вулиці Руської» та інші твори чи не найчастіше запитують у книгарнях. Незважаючи на те, що в травні письменник святкуватиме своє 80-річчя, Роман Іваничук постійно працює. "Контекст" вирішив поцікавитися, що зараз робить відомий літератор.


"Контекст":  Романе Івановичу, коли ви свідомо вирішили, що будете писати книги?

Роман Іваничук: О, знаєте, я це відчув, коли мав ще п’ять років і тільки-но навчився писати! (Сміється). Я народився письменником, а не ставав ним. Вважаю, що мене Бог призначив писати… Коли був малий, рідні з мене насміхалися, батько мене відраджував іти в літературу – нічого не помагало. Так як художник малює навіть по стінах, коли нема паперу, або співак співає, так і я писав та вигадував щось із самого дитинства. У мене досі збереглися записи, які я робив у шестирічному віці. Писав про те, що бачив. Я був наймолодшим у родині і, аби не крутився під ногами і не заважав мамі вдома, батько забрав мене на науку до школи. А він у мене сільським учителем був. 

"Контекст": Чому ж батько відраджував вас від писання? 

Роман Іваничук: Часи були большевистські. Тато казав, що ти або будеш славословити Сталіна і тим ганьбити родину, або писати проти влади і тоді сядеш до тюрми. Спочатку я послухав його і поступив на геологічний факультет, але невдовзі покинув його ­і пішов-таки вчитися на філологію. З дитинства й донині дуже багато читав. Усю батькову бібліотеку перечитав уже у 2-3 класах, хоч і пас корови, як і всі сільські хлопці. Єдине, що ходив трохи краще вбраним, бо був таки сином учителя. Правда, ніколи не вважав себе аж таким мудрим, але на літературі, вважаю, розуміюся добре. От зараз до літератури прийшли молоді письменники, мене цікавить, як вони пишуть. Я не з усіх їх задоволений, бо часто пишуть дурниці, збочення, ненормативну лексику вживають – усю цю погань… А є гарні молоді письменники, я за ними слідкую. Є нова література, яка, вважаю, може стати колись тим, що називають класикою.

"Контекст": Зараз ви щось читаєте? 

Роман Іваничук: Перечитую те, що читав у дитинстві. Японську літературу полюбляю. А серед української сучасної літератури мені до вподоби те, що пишуть Євген Пашковський, Олександр Жовна, Володимир Даниленко, Віктор Неборак, Василь Габор, Галина Пагутяк… От зараз веду в університеті спецсемінар із літературної творчості для початківців. Там до мене ходить десяток студентів, це молоді поети, поетеси, вважаю, що і з них може щось путнє вийти.  

Весь час працюю, без роботи сидіти не вмію, бо трудоголік. Коли на початку дев’яностих був депутатом Ради, то писав переважно поночі та у вихідні. Відтоді, як працюю в університеті, видав книжок більше, ніж сподівався. Видавництва мене охоче беруть. У мене вже вийшло 16 історичних романів і з півсотні повістей. А починав писати колись із новел – це велика школа. Той, хто починає з новел, буде краще писати великі твори, бо писати лаконічно часом навіть важче. Я й зараз економний у слові ­– мої книги не надто «товсті». (Сміється).  

"Контекст": А яким чином ви пишете: опанували комп’ютер чи на машинці набираєте?

Роман Іваничук: Я не користуюся комп’ютером, я до того не доріс. Маю друкарську машинку, але тепер біда, бо в продажу не знайти стрічок для такої техніки. Пишу спочатку ручкою, а тоді вже передруковую на машинці – така моя технологія. 

"Контекст": Ви були відомі спочатку як новеліст і повістяр, а перший роман написали у 40 років. Чому так пізно?

Роман Іваничук: Знаєте, я не хотів писати белетристику про те, як козаки цілувалися з молодицями. Хотів закласти в книгу щось більше, дати проекції у нинішній день. Мої «Мальви» – про яничар, але й тоді зрозуміли, про кого я писав. Завжди намагався уникати кон’юнктури, і через те весь час боявся цензури. Пригадую, весь час партійні збори, я тільки й стояв на килимку, приймав догани, потім їх з мене знімали. Я був недалеко від арешту, але потім мене поминуло. Чомусь мене не зачіпали. 

"Контекст": Батько не шкодував, що ви таки стали письменником?

Роман Іваничук: Батько не встиг пошкодувати, бо рано помер. Але коли я був в армії, написав татові листа, там розказав, що працюю над повістю і просив благословити. Батько помер, коли мав 56, а мені було 24. Я ж не розчарувався в своєму виборі, бо я оптиміст. «Органи» до мене зверталися ще в армії і тоді, коли я був студентом, але я сказав, щоб не говорили дурниць, бо можу вдарити. Прослуховували телефон, я тоді з ними жартував, піднімав трубку й казав: «Відключіться, бо буду говорити про любов, а не про політику», – і таки справді чув у слухавці характерне «клацання» – вони відключалися. 

"Контекст": А гроші добрі платили вам за часів СРСР?

Роман Іваничук: Матеріально мені було незле, бо незважаючи на те, що кожний мій твір був підданий остракізму, він усе одно виходив. Не вийшли лише «Журавлиний крик» і одна повість. 
Радянський закон був такий, що коли надрукували, то мусять заплатити, і оплата була дуже висока. Крім того, я працював весь час редактором розділу в журналі «Жовтень»… А зараз не проживеш на літературні заробітки. Зараз гонорару хіба що на могорич вистачить. Коли письменник працює 2-4 роки над книжкою і дістає за дві тисячі – як це назвати? Ставлення до письменників і літератури в нашій державі нігілістичне. Це не потрібне нікому, потрібна економіка, а духовність у дуже великому загоні. Так сталося, бо до влади прийшли не українські сили. Зараз нами керують нащадки тих, хто був при владі за СРСР. 

"Контекст": Як оцінюєте те, що зараз відбувається в політиці?

Роман Іваничук: Україна споконвіку була демократичною, але вона тепер перетворювалася на охлократію, на «чорні ради». Зараз відбуваються саме чорні ради! Тверда рука при владі нам не підходить, бо це означає – нові репресії. На мою думку, саме демократія – найкращий політичний спосіб, але треба вміти її застосовувати демократію.

"Контекст": Чи пишете щось новеньке?

Роман Іваничук: Над чим працюю, ніколи не говорю, але в одному з видавництв готуються видавати мою автобіографічну книжку про те, як я став письменником, про мій досвід. А до 80-ліття видадуть есеї про знайомих мені людей. Там, зокрема, будуть Емануїл Мисько, Євген Безніско, Ірина Вільде… Я вже не пишу історичних романів, бо описав уже всі головні історичні віхи від ХV століття, але мені гонор робить те, що був знайомий із видатними людьми, і хочу залишити про них свою згадку.

Коментувати...

Петро ЯЦЕНКО
16.01.2009

Читайте також у рубриці: