Улюблена коза селянина Сидорова

-О т всі ті свою-то худобу до так гонють... І б'ють її, батожать батогомь по спині і по боках-то, - сміється, відганяє рукою гнус. - А он нє... Он, Ванька-то, нішшо так нєжно яйо, он рукой не вдарить йо, - і шипіння в навушниках. На записах з тих місць завше таке шипіння. Можливо, це мільярди крилець сибірських комах дають такий відзвук, а чи оця сухість і тлінна жовтизна кінця їхнього літа. Може бути. Я ще припускаю, що це від покладів якоїсь руди. Cильні магнітні поля або уран.

У лісі, за кілька кілометрів від села, були поклади наших. Українців тобто. Їх розстрілювали і клали в траншеї нерівними лавами - голова до ніг, голова до голови. Навіщо їх везли стільки часу так далеко, аби розстріляти? Ми не маємо на це відповіді. Але їх везли елешонами туди, в Сибір, випускали на узліссі, потім гукали, наказуючи бігти, тоді стріляли в спини з автоматів ППШ. Потім інші ув'язені, з табору, приходили сюди з лопатами, аби закопувати тіла.

Один із тих, хто закопував, прошамкав нам цю історію на камеру. Він казав, що ті, хто стріляв, кричали: "Бєй фріцєв!" - і тоді стріляли тим, які бігли, в спини. Узимку вони не стріляли, а просто випускали людей і дивилися їм услід. Мало хто доживав до ранку. Чоловік, який це нам розповідав, стверджував, що таким чином ті, хто це робив, рятувалися від почуття провини. Адже вони за всю війну так і не побували на фронті, а воювали тільки в своєму тилу, у військах НКВС. І їм теж боліла їхня Родіна, яку вони теж хотіли захищати від справжнього ворога. Але взимку вони не хотіли стріляти, а хотіли просто випускати людей з ув'язнення, наче птахів. Вони дивились, як ті поволі замерзають у білому-білому полі.

Сорок років це все була неправда. Неправдою залишається й тепер. Хоча ми все про це знаємо, донедавна ще лишалися двоє певних очевидців, з яких, правда, лише один зберіг спогади. Зосталися старі-старі "бабулі" на лавці і цей звук, що його не позбутися ніякими фільтрами. Щось подібне я двічі чув на під'їзді й виїзді з Петербурга: якісь дерев'яні бараки, лісосмуги, і звук рейок, що наче тужать, - гудять органні фуги. І ніхто не може пояснити, чому. Щось там рихтували кілька разів, одначе, коли знову пускали пасажирський поїзд, то завивання ставали ще гучнішими, будили пасажирів. Та пасажири вже звикли і не скаржаться. І тільки кажуть часом новачкові ("це що? що це?..") - "Та, то в цій місцині так рейки гудять, ви спіть собі, спіть..."

...Ми відзняли ще помітні рельєфи траншей, розкопаних в одному місці істориками, зазнимкували черепи та кістки, експонати в руках: обкладинку від якоїсь книги, потерті ґудзики з гербом Австро-Угорської імперії, металеві чорні пряжки, ремінці, купки зотлілого манаття... Ми зафіксували цю траву, що згоріла, випалена сумним сибірським сонцем - великим, не здатним піднятися високо; завітали до струхнявілої дєрєвушкі Зубіловка, де на єдиній вулиці стояв єдиний стовп зі залізобетонною підпорою, і курилося з комина однієї хати. Відзняли задоволених російських бабуль, а потім спитали, в кого це куриться влітку? Що, може, хліб печуть? На що бабулі сказали: "Да гдє там хлєб! Ет Сідарав баньку паріт" - і заусміхалися.

Вони були дуже політично свідомі, ці налиті призахідним червінним сонцем старенькі. Тож ми сказали їм, так як і російській районній владі, що їдемо від Ройтерс робити репортаж про табори, і нічого не сказали про те, що насправді ми тут передовсім як українці, і будемо робити репортаж про українців у цих таборах, а надто - навколо них. Війна тривала. Війна триває. Не те щоб ця війна точилася між нашими націями, ні. Мабуть, це протиборство між певними поняттями, певними табу, з точки зору яких ми нічим не різнимося від цих бабусь. Це протиборство двох різних видів любові, яка не може зрозуміти, що не може бути двох її різновидів, і тому сердиться ще більше на ту, чужу, іншу любов.

Зізнаюся, спершу мені було навіть приємно почуватися таким собі інкогніто з певними можливостями та дрібними повноваженнями. І я зловив себе двічі на почутті зверхності. Несучи на плечі штатив Vinten, я зверхньо поглядав на суху сибірську траву внизу, на стару залізничну колію, "ізбушкі" аборигенів...

Вони, певне, були нащадками тих військових, які охороняли табори, а може, й дружинами тих, хто сидів у таборах. І ми почали розпитувати їх про їхнє життя, звідки тут вони. Але, незважаючи на все наше терпіння, яке мені тоді видалося янгольськи безмежним, ми не змогли дізнатись від них нічого цікавого, нового. Це були стандартні історії про фронт, евакуацію, про тили, про ворога, який наступав, а потім відступав, про важкий побут, який навіть важко назвати побутом, про холоди, гнус, про пенсію, яку підняли, і ні слова про табори, які колись були поруч.

- А ким ви тут працювали?.. Тут, кажуть, поруч були такі табори...
- А, та були тут табори, - підтверджують вони так природно, ніби це звичайна річ.
- Там було багато ув'язнених?
- А то всякі були - відказують вони, - і політічєскія, і уголовнікі були, - і плавно переходять на звірства "угаловнікав", яких випустили, як Сталін помер.
- Ну да, вождь всєх народів, - говорить друга бабця єхидно, очікуючи, що ми підтримаємо її манер.
- За Сталіна порядок був, - ляпаю я.
Бабця змінюється на обличчі:
- І правда, був, - вона серйозно дивиться мені в очі. І раптом я розумію, що я панічно боюся її, а вона - мене. Ми обидвоє панічно боїмося одне одного.

Вони нічого не знають про розстріли тих, кого випускали з ешелонів. Вони не чули й не бачили.

- Ой, дитино, та в ті часи стільки всього робилося, а тепер ще й більше робиться, - говорить бабця.

І вона нічим не відмінна від бабці з нашого західноукраїнського вбогого села. Якої батька, і чоловіка, і можливих дітей та онуків поховано тут, поруч із безіменним лісом, в безіменній місцині, яку можна назвати Зубрівка, Звєрєвка чи й Зубіловка. Місцині, яка належить похмурому космосу, ім'я якому - Сибір. Я боюся лишитися тут назавше, ніколи не повернутися - так, як не повернулися чоловіки цих жінок, про яких навіть не можна сказати те, чи вони колись були.

Оператор флегматично курить. Я розпитую цих стареньких, а вони, розповідаючи, нічого не розказують, і всі ми провалюємося в якусь незрозумілу порожнечу вічного забуття. І коли я починаю розуміти, що мене насправді немає, я починаю розуміти й те, що в Зубіловці є ще хтось і щось.

У Зубіловці є священик російської православної церкви. Є церковка, подібна більше на капличку і невідомо яким чином збережена. Стан її настільки безнадійний, що священик провадить служби у себе на подвір'ї цього літа. А далі... Видно буде далі. У Зубіловці є мешканці. Сюди приходить пошта. Хліба, щоправда, вже не підвозять, бо не вигідно - мешканці печуть самі. Священик має дванадцятеро постійних прихожан і кільканадцятеро непостійних. Коли тих і тих додати - можна дізнатися постійну кількість мешканців дєрєвні. Проте до цієї кількості слід додати ще одного чоловіка. Найбільш працездатного й підприємливого на всю Зубіловку. Єдиного, хто майже не п'є.

- Глядь, ой!.. Глядь! - раптом починають махати руками й тицяти пальцями "бабулі", одночасно давлячись від дрібного сміху. Я повертаю голову, оператор розвертає камеру й притуляється до окуляра.

За нашими спинами - сільська ґрунтова дорога й дерев'яний паркан. За ним - кілька фруктових дерев. У цьому садку паслася коричнева коза з білою плямою. Тепер коза стоїть нерухомо, лише продовжує жувати й задирає голову в небо з високими хмарами. Поруч із козою стоїть навколішки чоловік у розстібнутій до половини сорочці, на яку накинуто зверху розстібнутий піджак. Чоловік тримає козу за голову рукою, іншою гладить її і намагається поцілувати в губи. Оператор усе це знімає. Бабулям на лавці з їх старечою далекозорістю теж усе добре видно, і вони під'юджують оператора:

- Фатаграфірай-фатаграфірай! Можа покажь по тєлєвізару Івана…

…Ось Іван востаннє обіймає козу за шию, встає, підходить до тину, легко через нього переступає та прямує до нас. Ми вже знаємо, що його прізвище - Сидоров. Він худий, високий, на ньому не новий піджак і трохи закороткі штани. Цей Сидоров має густу попелясту чуприну та блакитні очі. В нього білі зуби, хоча він і палить найдешевші цигарки. Ще Сидоров прикметний тим, що не дивиться телевізор, хоча його має. Коли до господи Сидорова сходяться літні сусідки - дивитися "рекламу", новини й серіал після новин - він зачиняється в другій кімнаті своєї ізби (коли це зима), а влітку - іде геть і вештається побіля узлісся, збираючи якісь трави. Неподалік пасеться його коза, і Сидоров приносить трави їй. Коза дивиться на Івана своєю вертикальною зіницею, радісно бекає та трясе повним вименем. Іван пестить її борідку, чухає черево, теребить за вуха та вкотре намагається поцілувати. Коза крутить головою та мекає. Нарешті обидвоє втомлюється і задивляються у небо. Думаю, часом воно буває зоряним.

Толік, оператор, відірвав око від окуляра й подивився на мене, начебто очікуючи почути схвалення або несхвалення. Я кивнув йому головою, мовляв "а чого там", - і про цей вчинок я шкодую. Хоча безглуздо шкодувати за тим, що було.

- Ані тя сфатаграфіравалі, Іван! - здають нас бабулі.

Він раптом замахується на них рукою, вони зі сміхом гнуться з лавки врізнобіч: - Да будє тя, лєший! Будє! Іч, расхрабрілся!

"Він таки здоровенний", - думаю я, а Іван простягає для вітання велику вологу долоню. Ми з Толиком знехотя простягаємо свої долоні по черзі.

- А ви откєдов будєтє? - добродушно цікавиться Іван та застібає сорочку аж до верхнього ґудзика. Помічаю на шиї в Сидорова короткий грубий шрам.
- Ми з телебачення. Журналісти. Знімаємо фільм. Про табори.
-А-а, - тягне він та озирається на свою "ізбу": цієї миті всередині кілька його односельчанок дивляться телевізор.

Іван дістає з кишені піджака пачку цигарок та закурює. Мені чомусь ніяково дивитися в його блакитні очі.

- Іван наш памагайла, - всьо сделать смогьот, - і дрова нарубаєть, і лампачку увінтіт, і тєлєвізар в йаво харомах адін на всю дєрєвню работаєть. Нє пьйот і дєнєг не просіт, - хвалять Івана бабулі. - І в самаво ізба как дєвіца пісана: аконца рєзния, падаконнікі вон бляхай фігурнай павирєзал, єдріть єго ма'... Толька в цєрковку нє ходіть, гаваріт - "не пущаєть мєня Бог".

…Ще до обов'язків Івана входить випасання худоби: кількох кіз, чотирьох корів та одного коня - власності священика. Грошей за свою роботу Іван не бере, пастухом працює добровільно. У вихідні він їздить на базар, продає трави, а назад везе "фірмову" косметику - Іван її офіційний консультант-розповсюджувач.

Ми не встигаємо ще подивуватися, хто у сибірській тайзі купує косметику, як Іван пропонує нам придбати в нього помаду "для дружини", засіб від комариних укусів, такий же спрей, крем і ще багато "необхідного, якого ніде тут більше не купиш". Ми з оператором, не надто вагаючись, вибираємо: я - гігієнічну помаду за п'ять доларів, а оператор - чудо-мазь від гнусу, на етикетці якої написано англійською, що це крем від морозу.

Іван практично не бреше. Відомості про косметику йому надають пройдисвіти-наставники з районного містечка. У вимираючих дєрєвнях на диво багатьом необхідний крем для ліфтинґу шкіри, подолання зморщок та просто увага й тепле слово пастуха Івана Сидорова.

Він завше працював тут, у селі. Спочатку вивчився в училищі на тракториста чи то зварника, проте вирішив не залишатися в містечку, а повернутися. Його вже тоді вважали дивним. Він знає це сам. Бо хоч і не пив, а працювати на тракторі не дуже й хотів, все гуляв у полях навколо села. Його не раз затримували за "ледарство" і посадили б, але фельдшер-тезка Іван Якович Фрідман, ("Спасибі йому велике, - говорить Іван, - земля йому пухом") скерував Івана до міста "на комісію". Там, за Івановими словами, його спочатку били, а потім таки визнали ненормальним. Це його й порятувало.

- Я ж нічого не хотів поганого, - раптом міниться на лиці та схлипує Іван, - я ж... Тягнуло мене от як у ті місця... - він дещо невправно змахує великою рукою, показуючи кудись до обрію.
- Що ж ти там бачив таке, Іване? Побіля колишніх таборів?.. - запитував я, довірливо сподіваючись, що раптом цей тип видасть на-гора щось таке сенсаційно-надзвичайне, якусь неймовірну знахідку, відвертість...
- А що там можна побачити? - Іван дивиться на мене своїми синіми очима, в яких відбивається обрій і сонце, - Таке ж усе, як і тут... як всюди, - і він припалює в оператора наступну "папіроску".

Нам залишалося пробути в Сибіру ще три дні. Ми заночували в ізбє Івана.

Уночі мені наснилася зіниця черепа. Череп був не страшний, ні. Ніякої жовтуватої кістки. Його рельєф утворювали різнобарвні плями й лінії, що перетиналися між собою, зливаючись чи то у квітуче різнотрав'я, чи в якийсь химерний килим. Проте за цим розмаїттям геометричних форм, кольорів та образів чітко вгадувався людський череп із двома непропорційно великими зіницями. Ліву вкривали пожухлі квіти й трава. На краях зіниці вони перетворювалися на невеликі кольорові плями, згодом перетікали в праву зіницю, трансформувавшись у смужки: дуже веселі, живі та рельєфні, наче мазки олійної фарби. Кольори їх ставали пастельними. Коли ж я ковзав зором далі, - до місця, де в людини знаходиться праве око, то кольори наче розбігалися навсібіч, гублячи своє різнобарв'я, пірнаючи в темряву правої зіниці. І там, за нею, я не побачив більше нічого.

Я б хотів намалювати цей череп, а не описувати далі, що я відчув, і як почувався після побаченого.

Нас розбудив стукіт у вікно. Барабанив священик-ортодокс. Вітер колихав його довгу, до п'ят, чорну рясу і відхиляв убік ріденьку бороду. Він притримував рукою на голові невеличку чорну шапочку і дивився на нас спідлоба. Івана ніде не було видно. Я вийшов із хати першим. За мною, натягаючи куртку, із позіханням сунув оператор.

Ми привітались.

- Ви, молоді люди, хто будете?.. - не вельми привітно розпочав священик. Його голос був високим і надтріснутим, наче козяче бекання.
- Ми телебачення, журналісти… - видав я стандартну фразу, яка завше діяла на обивателів (а особливо обивательок) як легкий наркотик.
- З якого телебачення? - не вгамовується отець.
- Рейтерс, - сказав я, намагаючись усміхатися якомога привітніше і випередити його наступне запитання. - Робимо репортаж про табори.
- А вчора нащо Ваньку знімали?..
- Коли я дивлюся на щось у камеру, то не обов'язково це знімаю… - примирливо сказав Толик.
- Якщо ви знімали , то повинні стерти все! - тисне на нас священик.
- Та нічого в нас немає, можете перевірити, - брешу я та змінюю тему розмови: - Краще скажіть, як в Малі Бараки заїхати?
- Я вас проведу, - каже раптом голос Івана. Він вийшов на ґанок у своєму незмінному піджачкові. - Тут через ліс дорога є.
- Я мушу з вами поїхати, - безапеляційно заявляє священик, - подивитися, що ви там знімаєте… Я за Івана отвєчаю. Пєрєд Богам і людьми. Без мене не поїдеш, Іване…

...Отець, ступаючи по високих травах, підіймає рясу, наче жінка спідницю, оголює спортивні штани та гостроносі туфлі на ногах:

- Ви давно на парафії? - запитую. - Два роки. - Шкода. - Чому? - Якби ви тут довше були, я б вас про табори запитав… - Про сталінські? - Так. - А вони і досі є. Їх же ж ніхто не розбирав... - я здивовано піднімаю брови… - Скажете мені: там, де були бараки - молодий ліс, - веде далі отець, - Від таборів - лише де-не-де якась залізяка іржава... А я про табори в пам'яті. Про те, як усе було, і як усе є. Ніхто ж у пам'яті табори не розібрав. Як стояли, так і стоять...
- Можете повторити це на камеру?..
- Ні. То буде гординя.

Западає тиша.

- Отче, а чому Іван каже, що Бог не пускає його до церкви?.. - Не знаю. Він іноді ходить до мене сповідатися... Іван дуже хворий. Блаженний, але дуже хворий.

Тиша.

Ми їдемо польовим шляхом. Машина суне повільно, бо дорога погана, з двома глибокими коліями від коліс вантажівок. Водій часто тихенько матюкається. Отець дрімає. Іван збуджено дивиться то в одне, то у друге вікно. Його потилиця майже торкається стелі. Оператор тримає камеру на колінах.

- Отче, ми говорили про любов?.. - Хм... - отець позіхає. - Ви питали про табори, і я казав вам про любов?..

Тиша.

Ми в'їжджаємо в ліс. Дорога попереду губиться в хащах.

- Ти часто тут буваєш? - запитую в Івана.
- Як тепло, то щотижня ходжу. А взимку не ходжу. Тут снігу багато намете - не пройдеш.

Перед нами на дорозі виникає калабаня, наповнена зеленою водою. Водій-росіянин матюкається трохи гучніше, ніж звичайно, - отець хрестить його ззаду і застерігає від Божого гніву. Ми зупиняємося.

- Тут уже й пішки можна - говорить Іван.

Ми лишаємо водія в машині й рушаємо. Над нами висять стовпи гнусу. Священик зняв рясу і тепер періодично плескає себе по шиї.

- Іване, а ти колись любив жінку? - питає оператор.
- Так любив, - підтверджує Іван. - Клав їй квіти на могилу.
- А та жінка, якій ти клав квіти на могилу, була гарна?.. - питає оператор.
- Була гарна, - каже наш провідник.

Ми бачимо попереду саморобну загорожу.

- Це що, твій табір, Іван? - жартує оператор.
- Мій, - спокійно каже Сидоров. - Я тут товар пасу.
- Але ж ти не знущаєшся з неї, Іване?.. З худобинки?.. - посміхаємось ми.
- Ні, я її люблю.
- Тут трава добра росте, - говорить священик зі скривленим ротом. - А оце - колія, - він показує на ледь помітні у високій траві іржаві залізничні рейки.

Оператор розкладає штатив, ставить на нього камеру, я роблю мудрий вираз на обличчі, зачісую чуприну. Ми трохи приминаємо траву, аби було видно рейки, я стаю на трухляві шпали й кажу в об'єктив:

- Саме цією колією - колією смерті - потрапляли в табори тисячі засланих до Сибіру в'язнів. Більшість із них ніколи не поверталася звідси додому. І зараз ця колія - одна з небагатьох пам'яток, які лишилися зі сталінських часів… Тепер тут ніщо не нагадує про табори: місцеві мешканці пасуть тут кіз… - Священик-ортодокс та божевільний пастух Сидоров стоять неподалік та уважно слухають.

- Тепер твоя черга, - всміхаюся Сидорову. - Ви пропустите його поперед себе, отче?..
- Іван, ти справді хочеш про щось говорити? - застережним тоном запитує священик.
- Ні, - говорить Іван.
- Але ж ти хотів розказати, що таке любов. Так, як ти це розумієш, - кажу я. - Сказати всім. Ви теж би могли це сказати, отче…
- Любов - це небо, - мовив Іван.
- Це Бог, Іване, який на небі, - уточнив священик.
- Це Бог, - сказав Іван, поглянувши на отця. - Той, що на небі.
- А на землі є Бог, Іване? - Сидоров знов кинув нерішучий погляд на священика.
- Воля Божа повсюдно присутня, - сказав отець.
- А що таке воля по-твоєму, Іване?..
- Трава, - відповів Іван.
- Чому?
- Вона повсюди. Вона із землі росте. Як вирвеш - росте знов.
- А любов?..
- Вона в траві є. Якщо люди в землі лежать, то тепер їхня любов - у траві. Траву їдять коні, кози... - так, так, продовжуй, Іване... - П'єш молоко, а там - любов. І вона - любов - у мені. І я, поки не видужав, не маю права не любити все це, - Іван властивим йому рухом провів рукою, начебто змітаючи невидиму павутину.
- А як видужаєш - що?.. - питаю. - А тоді я стану, як всі люди. - Це як? - Помру тоді...
- А так, хворіючи, ти не помреш чи що?
- Від любові?!.. - Сидоров раптом повертається до мене і зазирає просто мені в очі своїми здивованими, синіми як небо очима.

Тиша.

- А від чого в Івана шрам на шиї, отче?
- Коза його рогом штрикнула.
- Випадково?..
- Зі злості... Уявіть собі: його брикаєш - а він любить. Його ненавидиш, а він - любить…

Але це теж була неправда.

… Її звали Улянка. Вона стояла перед Іваном у довгій солдатській шинелі з безліччю латок і ґудзиків, що, здавалося, пришиті повсюди. Шинель була значно більшою від Улянки і торкалася снігу. В руці дівчинка тримала невеличкого ножа із розпеченим червоним лезом. Іван скрикнув, коли залізо торкнулося його шиї, відсахнувся та схопився за шию рукою.

- А тепер цілуй мене, - сказала Улянка. - Цілуй, якщо любиш…

Іван встав зі снігу. В його очах були сльози, губи тремтіли.

- Люблю, - вихопилося в нього. - Він потягнувся до Улянки, але вона побігла геть, кинувши ножа. Крижаний вітер доносив до Івана її схлипування. Дотлівало вогнище.

Був 1953 рік. Вони познайомилися ще влітку. Іван пас худобу біля поселення тих, кому не можна було виїжджати з Сибіру. Вони не мешкали в Зубилівці, а обрали собі начеб нейтральну територію: місцину поміж таборами, звідки їх уже випустили, та поселенням місцевих, куди їх ще ніхто не бажав приймати. Спочатку вони - три чоловіки - тулилися в одній хатині, подібній на тюремний барак. Її було складено з кругляків і накрито подекуди ялиновим гіллям. Наступного року до двох із них приїхали дружини. Одна - з донькою. Тоді чоловіки розселилися в три будинки, зроблені зі свіжих колод.

Тоді Іванові сповнилося дванадцять. Він вперше назбирав польових квітів і так і стояв з ними посеред товару, поки одна з кіз не починала скубати пелюстки. Щодня він пас худобу все ближче до осель поселенців. Щодня він збирав нові квіти. Нарешті, його помітили.

Вона простувала травами, високо, мов чапля, піднімаючи тонкі ноги, світячи колінками з-під ситцевого платтячка. Улянка йшла до нього. За кілька кроків зупинилася.

- А ми з мамою за тобою давно спостерігаємо. Ти козам квіти збираєш? - сказала з дивним для Івана акцентом.
- Тобі, - сказав Іван. В руці у нього був потріпаний козячими губами букетик.
- Я не хочу такі, - мовила Улянка. - Назбирай мені інших. Щоб більше волошок було, синіх.

Іван назбирав. Улянка вимогливо оглянула букетик, повикидала недостатньо гарні, на її думку.

- Ти більше не приходь до нас, - сказала Івану, - за нами спостерігають. Тут дядько один ходить у лісі…
- Я бачив, - сказав Іван.
- Ми з мамою збираємося їхати звідси. До України. Батько казав…

Іван скривився, його руки здирали кору зі щойно виламаної лозини.

- Ти мене любиш? - запитала Уляна, здивувавшись. - Я так і знала! Ти мене любиш! - вона засміялася.

Іван почервонів до кінчиків вух.

- Якщо любиш - поцілуй заради мене козу! Оцю! - Улянка тицьнула худим довгим пальчиком на кошлату чорно-білу Зюньку.

Іван спробував зловити Зюньку за роги, але худобина, відчувши лихе, вирвалася і втекла. Улянка сміялася, плескаючи довгими руками по худющих колінках. Вона згиналася від сміху і, пригнувшись, ставала якраз одного зросту з Іваном. Коза тривожно мекала.

За місяць Уляниного батька забрали назад у табір. Іван бачив, як до хати зайшли двоє чоловіків у військових строях брудно-зеленого кольору. Один був із рушницею. Надвір вийшли разом зі схиленим чоловіком у куфайці. Слідом вибігла жінка. До Івана долітали її ридання. Уляни не було видно.

Не бачив її Іван і наступного дня, і ще через день. Він пас кіз і кульгаву корову зовсім близько під поселенням. Зором він намагався зазирнути у маленьке вікно. Але віконниця ховала за собою лише чорноту. Чорноту й безодню зіниці ока. Тоді Іванові здавалося, що весь будинок - це лише одне її око, навколо якого простягається безмежність, складена з різнобарвних квітів і трав, що переплітаються з деревами і небом.

...Біля лісу стояв чоловік у брудно-зеленій гімнастерці та такого ж кольору галіфе. На поясі в чоловіка висіла кобура. Чоловік курив. Забачивши Івана, він привітно замахав йому рукою. Іван погнав кіз.

- Што, пастушок? - запитав привітно незнайомець. - Все возле бандеровцев крутишься?..

Іван невизначено знизав плечима.

- Ето врагі, - задумливо сказав чоловік, випускаючи з рота струмінь диму.

Іван стояв і зачудовано дивився на чоловіка, на його цигарку, на чорну кобуру, на блискучі шкіряні чоботи і на зіниці примружених очей, що дивилися кудись удаль - туди, куди вітер відносив дим.

- Дєвчонку пріведі завтра, - процідив чоловік.

Тиша.

- І він хоче мене бачити?.. - здивувалася Уляна.
- Він говорив про твого батька… - сказав Іван. - Сказав, щоб ти мамі нічого не говорила.

Вони повільно йшли лісом. Кози щипали траву вздовж стежки. Корова кульгала позаду.

Чоловік чекав на них біля старого будинку лісника. Він поставив одну ногу на замшілий ганок і задумливо курив. Забачивши Івана з Уляною, посміхнувся.

- Молодець, - сказав Івану, - тепер іди. А ми тут поговоримо.

Іван ішов лісовою стежкою і насвистував. Сонце пробивалося крізь листя. Кози бігли з лісу швидше, ніж у ліс. Іван підганяв корову лозиною. Раз йому причувся в шарудінні листя дівочий вереск. Іван нашорошив вуха, але нічого більше не чув.

…Сонце заходило. Іван відігнав товар до села і сидів на узліссі з букетиком трав і блакитних квітів. Тиша була навколо нього, але коли він прислухався, то чув шурхіт, наче відзвук міріадів крилець крихітних комах.

Восени біля поселення невиїзних з'явився цвинтар. Спочатку це була одна могила - горбик землі із дерев'яним хрестом. А потім невиїзних побільшало ще на три хати, і поруч із цим горбиком з'явився ще один, присипаний жовтим листям. Над могилами Іван часто бачив двох жінок. Одна з них була матір'ю Уляни.

Після останньої прогулянки з Уляною минуло кілька місяців, і на хрести починав уже падати сніг. Іван бачив Уляну за цей час лише двічі. Він приганяв кіз і корову якомога ближче до поселення і посміхався в зіницю вікна.

Уляна вийшла з дому в батьковій куфайці. Завважила Івана, опустила голову, підбігла до нього. Зупинилася за десять кроків. Йому здалося, що її руки та обличчя ще більше схудли.

- Ти приніс мені квітів? - спитала вимогливо.
- Квітів нема, - сказав Іван. - Які ж тепер квіти?

Улянка заплакала й побігла геть. Іван побіг за нею. Вони зупинилися просто біля її хати. З вікна за дітьми спостерігала Улянчина мати.

- Ти мене любиш? - спитала захекано.

Він почервонів. Вона засміялася:

- Дурний! Ну, скажи: я тебе люблю!
- А ви не поїдете звідси?..
- Ні, ми поїдемо. Зима мине, і поїдемо… Там не так, як тут, там тепло…

А зима все не минала. Іван давно вже не пас товар, але щодня ходив до хати, де мешкала Уляна. Він стукав, вона виходила на ганок в накинутій на плечі військовій шинелі і щільно зачиняла за собою двері. Вона стрічала його незмінним запитанням, і він незмінно червонів. Вона сміялася, а потім чомусь плакала і ніколи не запрошувала Івана увійти, хоч надворі було зимно.

- А що тобі сказав той чоловік, Улянко?
- Який чоловік?
- Ну, той, з пістолетом, до якого ми влітку ходили… Я тебе потім чекав, чекав…
- Не пам'ятаю… Не пам'ятаю ніякого чоловіка… - вона вп'ялася тонкими пальцями в край шинелі.
- Я люблю тебе, - затинаючись, мовив Іван.
- Гаразд, - сказала вона після деякої паузи, - а що б ти міг зробити заради мене? Щоб ніколи не забути, що ти мене любив?..
- Я?.. Міг би себе припекти. Щоби шрам залишився.
- А якщо я сама тебе припечу, ти мене все одно любити будеш?..
- Буду!

… Він наздогнав її вже біля лісу. Швидко темніло. На небі висів окраєць Місяця. Вона впала перед ним у сніг. Він зашпортався і впав зверху.

- Ні!!! - закричала вона. - Ні!! - Будь ласка, ні!

Її руки були в сукровиці, що сочилася з рани на його шиї. Іван, стогнучи, випростався.

- Це нічого. Воно заживе, - Уляна витерла долоні до снігу. - Поглянь…

Вона відгорнула старий шалик. Іван побачив на її тонкій шиї великий шрам від укусу.

- Це той дядько мені зробив. У лісі… Щоб я пам'ятала, як він мене любив. І ти тепер будеш пам'ятати… Я спочатку так переживала, померти хотіла. А тепер до весни дожити хочу…

- І Улянка дожила до весни? - запитав я в Івана.
- Так, - сказав Іван.
- І вони поїхали?
- Так, вони поїхали.

- Знято? - шепочу оператору - Толік киває.
- А якій жінці ти квіти на могилу клав? - цікавлюся в Івана.
- Їй, - каже він спокійно.

Ми везли до України непоганий матеріал. Не зовсім те, на що сподівалися, але життєва історія була вражаюча. Ми вдало проминули всі кордони: митні, ментальні, кліматичні, мовні… Ми дісталися до студії, вставили надійну бетакамівську касету в програвач, прокрутили бабусь, прокрутили Івана, що крокує до нас, наче молодий, легко переступаючи через паркан… Коли ми промайнули мій пафосний синхрон на рейках і нарешті дісталися до нашого основного матеріалу, з динаміків почувся рівномірний тихий шум. На моніторі мерехтіли чорно-білі цятки.

Пізніше я зрозумів, що так і мало бути. Подолавши всі кордони, ми не подужали найголовнішого - кордону пам'яті. Ми були тут, а вона залишилася там - у органних фугах рейок, розвіяна вітром поміж сумними сибірськими травами.

"Вона живе. Я це знаю. Поки любов живе, і вона буде жити…"

Коментувати...

Петро ЯЦЕНКО
08.01.2009

Читайте також у рубриці: