Літаючий уламок планети у космосі

три замальовки

Анна Хані. 24 роки, незаміжня, залежна. Вигадала на свою голову псевдо, якого соромлюся. Соромлюсь узагалі й себе самої та свого письма, тому пишу у ті рідкісні моменти, коли сором ходить десь іншими головами. Писання для мене – чи то спосіб випендритися, чи то напружити мізки та зрозуміти сенс буття. Останнє – моя Головна проблема у житті. Узагалі, на 90 % живу головою. Втім, дуже сильно поважаю спортсменів. Можливо, колись таки здійсниться моя мрія, і я вирушу до Тибету в'язати килимки. Готуюся наразі до цього, серйозно займаючись живописом.

Біліше за сніг

Чому канапка завжди падає маслом донизу, ще вологий ескіз - тушшю до підлоги, а предмети, через неуважність випущені з рук, потрапляють у найбільш потаємні місця?..

..І куди зникають ті речі, які ми так і не знаходимо? Певно, туди ж, куди йдуть стара любов, правда, коли ми брешемо, розкутість, як ми ніяковіємо, концентрація, коли ми її втрачаємо. У те місце, де кучугурами лежить сніг, який ціле дитинство я намагалася принести додому, а він усе танув.

Зараз я вам розкажу про це місце.

Уявіть собі кулю глобуса... А тепер - сонце, яке завжди так далеко, але завжди поруч, куди б ми не їхали. Це тому, що ми такі маленькі, а сонечко – воно таке величезне, навіть більше за нашу планету. І коли сонце сідає, насправді воно нікуди не рухається, а насправді рухаємося ми. Що це означає? Що населення цієї планети приречене постійно знаходитись у русі, навіть коли вам здається, що ви стоїте на місці. Це означає, що сьогодні у себе вдома ви подорожували, приміром, на Кубу. Принаймні, зараз ви там, де ще вранці знаходилася Куба.

Це означає, що хлопець,який живе прямо з протилежного боку планети від дівчини кожен раз в один і той самий час вдихає разом з повітрям її феромони. Жіночі феромони з іншої сторони планеті для хлопця – найбажаніша річ у світі. Вона наповнює його груди особливим повітрям; він стає легким та пахне мандаринами. Йому хочеться літати, та замість цього він жбурляє у хмари каміння. Потрапляючи в атмосферу через 24 години вони не падають на Неї, розчиняються у повітрі, але спричиняють легкий вітерець, що пестить щоку дівчини і тихо шелестить листям. Її серце теж починає ніби шурхотіти. Повільна музика викликає раптом спогади. «Отже, - роздумує ця дуже розумна дівчинка, - учора я робила те і се, ходила туди і сюди, ні, зовсім не пам’ятаю звідки ці ніжні спогади». Але дівчина ніяк не може заспокоїтися: «Коли я засинаю, у мене завжди холодні ноги, а коли прокидаюся – теплі. Боюся, хтось міняє мені ноги, поки я сплю. А це означає, що можливо мені міняють і голову. А з нею – мій розум, мої враження і мрії. Я боюся ще тому, що можливо, цієї ночі мені замінять і серце, а з ним щезнеш і ти».

На одну стотисячну частку секунди, коли стара секунда вже померла, а нова ще не встигла народитися, Земля все ж таки завмирає.

Сомнамбула

Невипадково свою першу серйозну картину я назвала «Сомнамбула» – автопортрет чи принаймні те, що починалось як автопортрет.

І не зважаючи на те, що я ніколи не була сомнамбулою, я відчула, що знаходжуся поруч з істиною. Одного сонячного дня я мала вільний час і вирішила зробити декор для своєї квартири. Тобто, картину. І це було природно для мене, дизайнера з інтер’єру за фахом, – виготовити просто красиву річ, щоб повісити на стіні. Чи могла я тоді знати, яких демонів у своїй голові я збуджу? Щось ніжно поєднане зі мною почало свою власну гру, а я просто дозволила цьому статися. Я не можу сказати, як саме, коли вперше на обличчі дівчини з картини почали з’являтися несподівані сторонні образи, і я помітила, що вона стала оживати.

Не була впевнена, чи це все ще була я. Той стан був схожий на модифікацію сну, хоча я продовжувала стояти на ногах, і мої очі були розплющеними, я не знала, де точно моя свідомість знаходилась у той час. Мені також здавалося, буцім я була розділена на дві частини – одна літала десь у відкритому космосі і приносила звідти те, за чим інша «я» так сумує. «Я» споглядала процес творення моїх почуттів і потім «я» була дуже збентежена результатами. Іноді вони розчаровували. Але іноді – були неймовірними. І тоді продовжувати чи не продовжувати – було просто питанням віри. Я вірю, що я отримаю це все. Я маю на увазі ВСЕ.

Робота однаково давала і забирала в мене сили, тож я була не в плюсі і не в мінусі. Насолоджувалася нею, як насолоджуються сексом, але хотіла вже відв’язатися від цього, нарешті кінчивши. Через що малювала навіть уночі, але ж це нічого не дало – довелося спати вдень. Відтак була позбавлена ранку, і взагалі не відчувала зміни днів. Тижні, місяці лягали єдиним пластом. Хвилини та години тягнулися довгими нитками та заплутувалися. Я лежала в центрі цього гнізда. Мені було гаряче. Зима, мороз, а я спітніла. Моє немите розкуйовджене волосся здавалося подібним до кінців пензликів, розкиданих по столі. У темряві малюнок набув загрозливого виду. Чудернацькі лінії та плями піднялися зі своїх позицій і в повітрі почали переміщатися та перешіптуватись...

Направо, наліво, направо. Це я кручуся, бо не можу заснути. Я думаю, чому саме такі обриси, такі кольори? А чому б і ні?.. Чому червоний? А чому б і ні?.. Червоний особливо красиво поєднується з білим. Червоний особливо красиво поєднується з синім... І особливо красиво з жовтим.

Я сама бачила, як червоний змішався з жовтим, і на полотні з’явилася помаранчева плямка. А зелений прямокутник тоді сказав, що збирається зізнатися їй у коханні. Але не так як фіолетовій фігурі. Мова йде про кохання саме до помаранчевої плямки. І зелений прямокутник округлився. Тоді синій підійшов до білого надто близько, і народився блакитний. Зелений захотів помахати йому, і в нього виріс хвостик. Хвостик заліз на фіолетовий, фіолетовий вирішив теж порухатися й запустив свої руки в біле. Біле було таким ніжним, що одразу вкрилося рум’янцем. «Що ви малюєте?». «Любов та щастя». «Дуже абстрактні поняття чи не так? Вони не мають чітких обрисів чи кордонів. Вони не жовті і не рожеві. Щастя – це не квітка чи очі коханої людини. Любов – це не сіль, цукор чи кориця». «Квітка, очі, кориця – лише каталізатори». «Місце на полотні обмежене, тож колись ви вичерпаєте всі можливі кольори, форми, розміри та розташування».

Не пам’ятаю як заснула. Таке ніколи не запам’ятовується. Прокинувшись, узяла білу фарбу та обробила торці картини, забила два цвяхи, перетягнула їх мотузкою й повісила свій твір на давно запланований кронштейн у стіні.

Літаючий уламок планети у космосі

Як я пішла до ліжка, фух, розтягнулася під ковдрою та краї її загорнула собі попід боки, і заплющила очі, аж раптом - БАЦ!..

..Сусіди, струм у дротах, птахи на вулиці, собаки, дверцята автомобілів, шипіння шин, перехожі, немовлята, дощ, сніг, вітер увійшли до єдиного такту, щоб одночасно зупинитись. І настала повна тиша. Вона була такою надзвичайною та всепоглинаючою, аж я затріпотіла – напевно, під моїм високим ліжком (і чому тільки я не перевірила там перед тим, як лягти?) сховався той, хто намагався поводитися настільки тихо, аби не бути поміченим, що стихло все навкруги, він накрив усі звуки своїм чорним плащем в очікуванні мого сну. Він не хотів, щоб я його помітила. Однак дивно – я не могла спати. Температура під ковдрою була настільки комфортною, що я перестала відчувати своє тіло. Я судомно хапала очима хоч якийсь промінь світла – марно. У роті було сухо. І стерильність моєї кімнати ніяк не пахла. Тоді немов табун коней мене повалив світ фантазій. Він давив мене своєю потужністю, масштабом і швидкістю – коні бігли в один бік, робили розворот та знову втоптували м’який теплий ґрунт.

Потім (і я знаю, що ти, мій читачу, – теж лише плід моєї фантазії), коли моїм вухам були повернуті звуки, я зрозуміла, що все ще відключена від чогось більшого, і тому в мене галюцинації. І ти теж галюцинація, повір мені.

Якби я була на місці якогось дуже розумного вченого із доступом до вибухонебезпечних речовин, то перевірила б свою теорію – підірвавши планету. Тепер мене непокоїть лише одне: чому ні в кого із вчених ще не виникало такої ідеї, адже відомо, що вони навіть божевільніші, ніж усілякі Ван Гоги. І тоді я зрозуміла – вибух уже відбувся. А я – літаючий уламок планети у космосі.