З колекції російської прози

Мій фаталізм
Ніколай Щербаков - колишній корабельний художник, письменник-романіст - надіслав мені ось цей текст, написаний ним ще замолоду. Його міркування над природою людських стосунків як незрозумілою вічною боротьбою нагадали мені про Григорія Сковороду і про те, що увесь світ спить і досі.

'...А в бурхливих пристрастях відточує власну майстерність актор-людина. Це за ним стежить Всевидюще Око Постановника. За кожним зокрема і за всіма відразу. І все ж за кожним зокрема.'

'...А в бурхливих пристрастях відточує власну майстерність актор-людина. Це за ним стежить Всевидюще Око Постановника. За кожним зокрема і за всіма відразу. І все ж за кожним зокрема.'

Не я перший помітив, що усі речі по суті своїй мають свою протилежність, свого антипода, без якого вони, виявляється, втрачають очевидний зміст. Розум людини завжди помічав невіддільність світла від темряви, добра від зла, тепла від холоду. Список можна продовжити до безкінечності: верх – низ, правда – брехня, відвертість - потайливість. Нехай ледачий перерве цей ряд.

Хто ж це затіяв таку гру, давши людині у відчуття ряд протиставлень, спокусивши його вибором? Відповідь – відома. І людина, як виявилось, не в змозі відмовитися від вибору. І що ще гірше, від відстоювання свого вибору. А вже як саме людина може цей свій вибір відстоювати, можна й не уточнювати. До речі, як і у випадку з’ясування «істини» між двома самовпевненими йолопами, так і у випадках, коли в суперечки вступають йолопи, об’єднані на великих територіях, що їх називають «державами»… Повсюди ідіотизм ситуації та вир пристрастей мало чим різняться, хіба що масштабом та тривалістю дійства.

Ось воно, ключове слово, – «дійство». А звідси випливає, що в ньому повинні брати участь актор, постановник і глядач. Хоча є підстави вважати, що останні два найчастіше є однією особою. Та я й сам не в захваті від своєї відваги.

Сперечальники, борці, що плюєте одне одному в обличчя від шляхетного обурення або оголошуєте війну цілим народам з однією лише метою – встановити врешті диктатуру власної точки зору… Зупиніться на мить – хочу поставити вам запитання. Я спитаю відтак не «що є істина?», аби не спричинити нову суперечку, я поцікавлюся у вас, що буде, якщо скасувати ніч. Чи буде тоді вічний день? І якщо не стане верху, чи буде все низом? Відмінивши зло, чи відчуємо ми себе в обіймах добра? І коли ми виймемо зі спектру чорний колір, чи зможемо побачити таку приємну для ока барвисту веселку? Чи не виявиться усе просто сірим?.. Мовчимо? Що ж ви? Давайте зблиснемо іскрою розуму, бажано, у планетарному маштабі. Не виходить. А чому? А напруга пристастей? А кипуча енергія боротьби за справедливість?..

Ні, ми бережемо це для продовження вистави. Не ми її затівали, і не нам її скасовувати. А що ж Постановник? Він дав акторам гадану свободу, закривши сценарій, коли вселенський оркестр ще не закінчив увертюри. І спостерігає за своєю виставою, непомітно диригуючи ним по всьому його неосяжному просторі. А в бурхливих пристрастях відточує власну майстерність актор-людина. Це за ним стежить Всевидюще Око Постановника. За кожним зокрема і за всіма відразу. І все ж за кожним зокрема.

Ну, а що ж тоді дивак-фаталіст, який відсторонено намагається іронізувати і начабто не бажає встявати до пристрасно-кипучої життєвої бучі? Хіба ж його пустять до царственої ложі? Чи не допустивши навіть на гальорку, просто дозволять не брати участі в життєвих пристрастях? Це ще нікому не вдавалося. Нікому й ніколи. У цій виставі просто немає такої ролі.

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
22.01.2010

Читайте також у рубриці: