Таїсія ІРС

Ватерлоо

Залізничний вокзал Ватерлоо у Лондоні вечорами багатолюдний. Саме в такий час я люблю там бувати. Я глянув на величезний годинник – він показував 18:00, як і того дня, коли я прибув сюди 9 років тому, в грудні 2000 року…

…Мені було 12 років, коли в Брюсселі я сів на потяг, що стояв на колії №1. Через півгодини, доїхавши до Південного вокзалу, вийшов, пересів на потяг Eurostar до Лондона. Ви, звичайно, можете мені не вірити, але це було саме так. Мені було 12 років, я був голодний, хирлявий, чорноокий хлопчисько з душею старого діда. На мені була тонка куртка з синтетики – гуманітарна допомога від Червоного Хреста, - старі джинси, протерті до дірок, на ногах – кросівки з плямами крові. Я їхав з війни. Кров в’їлася у них навічно, забарвивши гумову, подекуди обпалену осколками від снарядів підошву в бурий колір.

Якщо за кросівки мені було якось незручно, то джинси для Європи виявились якраз. Тут усі ходили в дірявих джинсах, навіть дорослі іноземці. У руках у мене був старий поліетиленовий пакет. Усередині – потріпаний альбом з фотографіями, банка кока-коли, швейцарський ножик, шкіряний гаманець – пам’ятка про батька - загальний зошит в клітинку, пожовкла від часу авторучка і найцінніше – камера. Розбита в кількох місцях, перемотана синьою ізоляційною стрічкою, як автомати чеченських бійців. Камера – хранителька страшних кадрів мого минулого життя, а також життів таких самих як я, знедолених хлопців та дівчаток. І я, і мій пакет мали жалюгідний вигляд – особливо, пакет: він був настільки знищеним, що навіть не шелестів. Ручки порвались ще в Чечні, і я скріпив їх, обмотавши скотчем.

«Ти бережи його, як зіницю ока, - радили мені в Бельгії «бувалі» чеченці. – Коли здаватимешся владі, він тобі добряче стане в пригоді».

Я тоді погано розумів, що вони мають на увазі. Як може стати в пригоді поліетиленовий пакет? У мене є камера. Але ж вони нічого про неї не знали – я їм не сказав. Навіщо? Одного разу цю камеру увімкнуть, і світ здригнеться від побаченого й почутого... Так, світ вжахнеться. Але ще не час – так я вирішив для себе. Там, на війні, я звик сам приймати рішення. Я з цікавістю розглядав провожатих, свої земляків, що давно влаштувалися на чужині. Дивився на їхні добротні костюми, на білі сорочки й тугі манжети, на начищені до блиску черевики. Мимоволі милувався молодими чеченськими юнаками с густими довгими шевелюрами, у небесно-блакитних джинсах, у білих кросівках, чий колір нагадував мені сніг, який щойно випав.

Вони тицьнули мені в руки квиток, здалеку показали колію, від якої відходив мій потяг, і я, попрощавшись із ними, рушив до платформи. «Не бійся, ти ж чеченець! Йди сміливо. Побачиш фараонів – не дивися на них. Якщо Аллах забажає, щоб ти опинився у Англії, то ти туди обов’язково потрапиш, і ніщо не стане перепоною на твоєму шляху. Але якщо цьому по волі Його не судилося здійснитись, і ти потрапиш до рук бельгійських фараонів, здавайся відразу. Ти нічого не втрачаєш, ти зразу ж отримаєш позитив».

Ці слова, сказані ними наостанок, досі звучали мені у вухах. Знайшли ким лякати – фараонами… Я не таких собацюр бачив на війні! А проте я не менш щиро молився Аллаху, щоб він допоміг мені дістатися Англії, до цієї чарівної країни. Країни хлопчика Гаррі Поттера, мого ровесника, маленького мага зі шрамом на чолі. Скільки разів я звертався до Аллаха з гарячими благаннями, аби сталося диво, щоб Гаррі прилетів на своїй мітлі й під час зачистки перетворив тих свиней-федералів на нікчемних пацюків!.. Або щоб сова з листом обдарувала мене могутністю мага. О, я тоді б усіх росіян, що воюють з нещасним народом, перетворив би на кажанів, цих гидких тварюк... Чи є на світі гірше покарання?.. Але так я думав у сім років, коли вперше почув про Гаррі Поттера - випадково, від дорослого хлопця, який прочитав цю чарівну книгу. Я був малим, і хотілось вірити в чарівну силу, здатну знищити зло, котре, у вигляді російської армії, окупувало мою батьківщину. Жити з мрією було легше. Проте у дев’ять років я вже сміявся на собою колишнім, наївним хлопчиком на ймення Анвар, і над своїми дитячими мріями. Мрії немає місця в Чечні, де кров тече рікою, де кожного дня гинуть люди. І я холоднокровно знімав увесь цей жах на камеру. Вона, вірний та мовчазний свідок, завжди була зі мною. І того дня на пероні Брюссельського вокзалу я думав про камеру і про те, що мені потрібно потрапити до Англії. Я мав на це свої причини. Я розповім вам про них, звичайно, - але трохи згодом.

 
…Так я пригадував своє дитинство, сидячи на 5-й платформі, де опинився, коли зійшов з брюссельського потяга. Влившись у натовп пасажирів, я ступав широкими кроками, як колись ішли мої дід і батько. Сіявся дрібний англійський дощ, і я йшов, сам не знаючи, куди.

Зараз мені 21. Я закінчив університет, мешкаю на Челсі Кінгз Роуд, у престижному районі Лондона, працюю в солідній англійській будівельній компаніі. Але я часто приходжу на цей вокзал, на 5-у платформу, сідаю на чисту лавочку й чекаю на потяг Брюссель-Лондон. Потяг, який одного разу привіз мене сюди. Сьогодні я пахну дорогими парфумами – мені подобається їхній стійкий запах. Він на якийсь час допомагає мені забути запах минулого – запах війни, крові й тротилу. Я вбраний у вовняний піджак, на мені щонайкращі джинси, начищені до блиску черевики, але я ніколи не забуваю того хлопчину з камерою. Повітря наповнене пахощами круасанів і кави. Теплий вітерець і стук колім діють на мене майже магічно. Та раптом рейки, що сяють при світлі ліхтарів, відполіровані часом, людський натовп, що снує на платформі, - усе зникає. Я випадаю з часу і знову опиняюсь у Чечні. 

© Copyright: Таисия Ирс, 2009

Коментувати...


21.12.2009

Читайте також у рубриці: