Надія СТЕПУЛА - поетка і журналістка, її вірші лагідні, наче літній дощ, однак часом краплини цього дощу пробивають асфальт буденності та проникають у неймовірні глибини

Чоловік шукає Кафку
Зі збірки "Сім дощів", виданої у 2009 році видавництвом "Факт" у серії "Зона овідія"

"Кафка п’є вино з карафки і загвинчує карафку, Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку..."

Немає місця на жодну нірвану...
З останнього інтерв’ю
Івана Павла Другого, записаного
Вітторіо Мессаре

Нірвана колись настане
І коло безмовного стану
В безмежжі душу затисне.
Буття в небутті зависне.
А поки іще Всевишній
Вуста причащає вишнями.
Є жаб’ячий плач над водами.
Є білий ліхтар над сходами,
Життя, на хвилини рване.
І місця нема для нірвани.

 

* * *

Насіяти трохи селери і кропу,
Насіяти чорнобривців і матіол,
Садити картоплю — до сьомого поту…
…Слухати арфу, на якій грає Еол…
Ще так багато, безмежно багато
Можливих у часі і просторі потрясінь.
Ще можна палити або гасити багаття,
Любити чи сипати на рани сердечні сіль.
Я знаю, що є десь межа, за якою — нічого,
Нічого й нікого.
Та я оминаю межу.
Ще краплю дощу намолю я для тебе у Бога.
І більше, напевно, нічим собі не поможу…

 

* * *

Все можна сказати для всіх... Існує великий
вогонь, у якому фантазії вмирають і воскресають...
Ф. Кафка

...Чоловік шукає Кафку на вселенських променадах,
У золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку — на усіх можливих рівнях...
Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь...
Та чи всі усе почують?..
— Як росте пісок над морем,
Як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
Як Господь зриває зорі, як безмовно ходить горе,
Як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?
Ходять тіні безшелесні, дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти, що науку цю осилять,
Аби «Реквієм» над морем для олив старих зіграти...
Можна все усім сказати...Можна Кафку й не шукати...
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п’є вино з карафки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку...

 

* * *

Чумакують мурахи руді —
Ходять по сіль під сусідню скелю.
Кленовий місток — листок на воді
На їхнім шляху — веселий.
А далі — сумний стоголосий ліс.
Шепоче, мурчить і тріщить у ньому.
Мурахи ідуть — поміж грабів, беріз —
Повз трави і пні — додому.
Чумакують вже кілька тисячоліть.
Хтозна, чи є в них пісні про себе...
Небо над ними шатром стоїть
І Бог мурашиний живе в тім небі...

 

* * *

Вітер веде мене в степ —
Туди, де століття цілуються,
Де жито цвіте і хвилюється:
Як воно — гарно? — цвіте?
Вітер несе мене в сон,
Де — ні могил, ні ярів.
Ще не постав Вавилон.
Ще Карфаген не горів.
Ще не співає ніхто
Тужних, як доля, пісень,
Не відлітає листок
У післязавтрашній день.
Коні спивають росу
В степу, де століття братаються.
Жайвори з Богом вітаються —
В дзьобиках світло несуть.
Але стежин ще нема.
Вухами коник пряде.
…Дивиться Бог крадькома,
Як мене вітер веде…

 

* * *

…І стало холодно на вітрі.
І стало жаль чогось мені.
Здалося: я жила на світі
У знятому на плівку дні.
Я там коня вела по бруку,
І нишкло місто від заграв,
І хтось мені востаннє руку
Уперше ніжно цілував,
Хтось не пускав мене, чи кликав,
Чи не велів мені іти…
За спиною десь натовп хлипав
У сотні кінчиків хустин.
Масовка. Страта. Кінь. Бруківка.
Початок світу, чи — кінець?
Проймає руки морозець.
Відзнятий день. В шухляді плівка…

 

* * *

Слід у слід по білому самітті,
Слід у слід по білій неминучості,
По снігу, що слід пунктиром мітить,
По безмежній білій проминущості, —
Ох, які глибокі темні лінії
Простяглись від холоду до відчаю!..
Люди йдуть по них — пониклі лілії, —
У людей немає стежки іншої…
Над Печерськом небо снігом дихає.
Пахне кава й хліб. — І слава Богу!..
А сумні коти ходою тихою
Переходять ліліям дорогу.

 

* * *

Сніжинки слів ловлю губами теплими,
На смак цей сніг солоний і гіркий.
Грудневий вітер треться до руки,
Мов білий песик із очима темними.
Забуті дні перепливають повагом
Пороги душ — високі або ні.
Комусь і я на завтра стану спогадом.
Когось минуть мої крижинки-дні.
Та поки що ловлю губами стерплими
Сніжинки слів. І сонячно мовчить
В мені душа, котра іде від тебе.
Іде поволі. — Видно, не спішить…

 

Коментувати...


03.12.2009

Читайте також у рубриці: