Кастальський Антон – невимушеність оповіді, парадоксальність мислення, гра слів – зовсім непогано для автора, якого ще природа наділила й почуттям гумору. Кожна деталь на місці, і рушниця обов’язково вистрелить.

Цар звірів не лев

Тихо шелестіло листя, цвірінькали далекі пташки, повітря, що пахло жасмином і минулою спекою, більше не обпікало.

“Як чудово”, – подумав собі Лев Якович, повертаючись із гостей неквапливою ходою. Рука міцно стискає смугастий поліетиленовий пакет, бо ж під непрозорою плівкою сховані дві банки з улюбленими солоними помідорчиками й почата пляшка горілки. Ще якісь пару хвилин, і він буде вже вдома, аж тут раптом позаду почулось гарчання.

Хто тут? – Лев Якович зупинився, вечірня ейфорія відступила на задній план, бо район, де він мешкав, був вельми неспокійним. 
– Я вибачаюсь, як пройти на вулицю Гоголя, не підкажете? – почувся позаду голос, що звучав дещо дивно. Лев Якович повільно обернувся і похолов. Перед ним стояв здоровезний лев, справжній, живий лев, яких показують в передачі про живу природу. 
– Що-що-що ви сказали? – заїкаючись, спитав Лев Якович. 
– Мені потрібно на вулицю Гоголя. Ви не підкажете, як до неї краще дійти? – повторив лев і посміхнувся. Властиво, це Лев Якович зумисне прийняв оскал за посмішку, аби прогнати від себе погані думки. 
– Го-го-го-гоголя, – Лев Якович ніяк не міг отямитись. 
– Та годі вам, не бійтесь, - мовив лев, зрозумівши стан чоловіка – якщо можете, підкажіть, і я побіжу, а то сьогодні щось зовсім не встигаю. 

Лев Якович ще якийсь час розглядав лева, і менш-більш заспокоївшись, раптом випалив, несподівано для самого себе:

Ну, коли так, можемо піти разом, мені теж туди.
От і чудово, - лев начебто знову посміхнувся. І далі вони вирушили разом.
До речі, прегарний вечір, - сказав лев, очевидно, намагаючись почати розмову. 

Лев Якович у відповідь погмукав щось під ніс, все ще отетерілий. 

Годі ж бо, чого ж ви так. Відпружтесь, нарешті, ніхто вас не скривдить, я цілком порядний звір, крім того від народження абсолютно миролюбний.
Вибачте. Це від незвички. Самі розумієте, не кожного дня зустрічаєш левів на вулиці, - пробубонів Лев Якович. 

Лев кивнув, погоджуючись: - Охоче вірю.Утім, ніяковіти теж не варто. Давайте краще знайомитися, як вас звати? 
– Лев, – відповів Лев Якович. 
– Так, слухаю вас, - сказав лев, вирішивши, що звертаються до нього. 
– Ні, ви, здається, не зрозуміли. Мене звати Лев. Лев Якович Анугеров, - пояснив Лев Якович.

Лев на мить зупинився: 

– Тобто як це лев?
– Ну як-як, просто батьки назвали Левом, - Лев Якович теж зупинився. 
– Даруйте, але це неможливо. Абсурд якийсь, - лев, здається, був щиро здивований, - Лев - це я. Ви ж самі бачите, й, гадаю, не будете заперечувати. Я - великий кіт, хвіст з китичкою, грива, ікла, гарчати вмію, - і лев тихесенько гарикнув, - себто, з усіх боків. І я звичайно вибачаюсь, але ви до лева аж ніяк не дотягуєте. 
– Що ж, я, безперечно, не лев, в сенсі звіра, але ж мене так звати, і нічого не вдієш. Ходімо, Бог з ним, ви ж поспішали.
– Е ні, заждіть, що за «Бог з ним», я не можу вам дозволити називати себе левом, лев це вам не абищо, лева ще заслужити потрібно. А що як кожен другий левом назветься, тоді виходить, що всі леви. Ні, так не буде, - наполегливо заперечив лев. 
– Я не збираюсь нічого заслуговувати. І причому тут кожен другий. Я – Лев, і, будьте ласкаві, прийміть це як факт, у мене он і паспорт є, а це ж документ державний, і там чорним по білому написано: Лев Якович Анугеров. Лев, прошу зауважити, а не хто-небудь ще, - з легким роздратуванням сказав Лев Якович, вийнявши при цьому паспорт і помахуючи ним перед модою здивованого звіра.
– Можна подивитись? – спитав лев.

Лев Якович недбало простягнув документ:
– Що, не вірите?.. Ну, тепер можете переконатися, якщо грамотні.

Лев акуратно взяв паспорт зубами, трохи потримав і раптом несподівано з’їв.

Лев Якович сторопів, такого він не сподівався. Лев тим часом облизався й мовив, наче нічого й не трапилось:

– Ну, ось тепер у вас немає паспорта, і ви все одно будете наполягати, що ви лев?

– Що ви собі дозволяєте! А ще порядним себе назвали, та ви ж справжній хуліган! Ви хоч розумієте, що зараз з’їли мій паспорт? – верескнув Лев Якович.
– Так, з’їв, і не шкодую. А Ви мені ще мали б подякувати, бо якби на моєму місці був хтось агресивніший, він би вас, а не паспорт зжер, – цілком спокійно сказав лев і рушив далі.

Лев Якович залишився на місці, лупаючи очима й не знаючи, що сказати. Не озираючись, лев кинув:

– То ви йдете чи ні?

Лева Яковича раптом охопили такі злість і образа, що він аж закричав :
– Е ні, заждіть, я вам так це не залишу, паспорт нехай уже, відновлю, але щодо імені мого ви це облиште! Я Лев, був ним, є і буду на віки-вічні, й документи тут ні при чому, я без них такий самий Лев, як і з ними! І ви повинні це визнати, якщо ж ні, то питайте дорогу в кого-небудь іншого!

Лев завмер й повільно озирнувся.

– Що ви сказали? – спитав він з погрозою. Шерсть на карку в нього наїжачилась. 
– Те, що чули, повторювати не буду, – відказав Лев Якович, і якби в нього так само була шерсть, то безперечно стояла би не гірше, ніж у звіра.
– А якщо я вас зараз кігтями по обличчі, тоді подивимось, хто лев, а хто ні! – лев загарчав й погрозливо рушив у бік Лева Яковича.

І цієї ж миті Лев Якович зрозумів, що відступати не годиться, не можна, що він просто мусить довести цій знахабнілій тварюці, хто тут насправді Лев. Він різко відкинув пакет убік, той відлетів у кущі, видавши при приземленні жалісний дзвін. Лев Якович не звернув на це жодної уваги, одним порухом зірвав з себе сорочку і, ставши навколішки, пронизливо загарчав. Лев здригнувся, його вразила поведінка людини, але відступати звичаю він не мав. Вони одночасно стрибнули і, сплівшись у клубок, впали на землю, зійшовшись у смертельному двобої. 

– Гей, поглянь, це ж Анугеров Лев Якович, я його знаю, він у нашому будинку живе, – сказав хлопчина років п’ятнадцяти до свого приятеля, показуючи на тіло чоловіка, що лежав на землі, увесь брудний, в порваній одежі.
– І що?
– А те, що він либонь нажлуктився вчора, з ним таке ледь не щодня буває. Я знаю. А ми його зараз до будинку дотягнемо, і його дружина нам грошей підкине. Минулого тижня ми з Васьком так зробили, то вона нам сотню без базару відвалила, – пояснив хлопець.
– Давай, – погодився приятель.

Вони підійшли, і сяк-так розбуркавши чоловіка, підвели його. Лев Якович бурмотів щось, безтямно крутячи головою, нарешті його погляд спочив на чомусь, після цього він, заспокоївшись і навіть ледь всміхнувшись, відпружився на руках хлопців, віддавшись на їхню добру волю.

Хлоці потягли його додому. Вони так і не побачили того, що побачив він, жовто-коричневу тушу гігантського лева, розірваного на шматки, що лежав неподалік в кущах жасмину.
 
© Copyright: Кастальский Антон, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
13.11.2009

Читайте також у рубриці: