Політ у минуле

Магда Норіс – дуже лагідна та спокійна проза, що нагадує чимось давню японську прозу. Не стилістикою, а чутливістю до найменших порухів життя й отим суто жіночим ставленням до світу, що огортає його піклуванням і протистоїть найменшій кривді.

Політ у минуле

"Настя з дитинства мріяла про космічні польоти".

Космічний корабель приземлився у віддаленому сибірському селищі, там, де проминуло її дитинство. Він сяяв і переливався скалками скляних новорічних іграшок. То був той самий картонний космічний корабель, в якому першокласниця Настя з’явилась на новорічному святі в школі. Він був синього кольору, як і її очі, в яких відображалось небо.

Настя з дитинства мріяла про космічні польоти. Вечорами вона фотографувала зоряне небо, і ці світлини збереглися в її альбомі досі. На жаль, мрії не судилося здійснитись. Але потай, щоб ніхто не знав, Настя змайструвала машину часу, з того космічного корабля. Корабель чекав свого часу, і ось цей час настав.

Із Валерою Настя зустрілась в Інтернеті на сайті однокласників (вони вчились разом два роки, в третьому і четвертому класі), а тепер уже півроку листувалися. Він писав, що пам’ятає її добре, і навіть був закоханий у дитинстві. Вона ж пам’ятала його лише зі шкільної фотографії. Тому напередодні їхньої зустрічі Настя вирішила здійснити свій політ в минуле.

Корабель приземлився біля школи. Була перерва. Настя увійшла до класу й побачила коло пічки себе, таку маленьку, геть крихітку. Дівчинка заплітала косички, вони чомусь завжди розплітались, і кожної перерви доводилось заплітати знову. Пролунав дзвінок, діти порозбігалися по своїх місцях, і дівчинка Настя також сіла за парту зі своїм вірним Санчо. Вони сиділи разом з першого дня й просиділи за однією партою чотири роки, доки батьки не забрали Настю до міста.

Валера теж знаходився у класі, то був тихий інтелігентний хлопчик. Серед хлопчиків він був найменшим і найнепомітнішим. З-поміж інших його вирізняли лише очі, не по-дитячому сумні.

Після уроків діти юрбою вилетіли з школи. Настя, залишивши свій космічний корабель біля школи, пішла за ними. Діти йшли засніженою дорогою до селища і весело гомоніли. На дорозі з’явилась машина і, щоб пропустити її, діти повилазили на кучугуру. Сніг на дорозі розчищали лише для проїзду однієї машини. Тоді так воно й було. Підіймаючись, Каміль ухопився за Настунин портфель. Замок на портфелі, не витримавши навантаження, розщепився, і увесь вміст висипався у сніг. На очі Настуні набігли сльози. Вона спробувала витягти зі снігу підручники й зошити. Вони намокли, літери в зошиті розпливлись, бо ж тоді ще не було кулькових ручок, писали чорнилом. Санчо допоміг їй обтрусити від снігу підручники й зошити, вони разом поклали усе знову до портфеля і він, узявши портфель у Настуні, сам поніс його. А Валера стояв позаду, не наважуючись підійти. Настя часто згадувала про той випадок, і тільки зараз усе побачила збоку.

Із почуттям замішання й чогось незрозумілого Настя повернулась у теперішнє. Вона вже не знала, чи сама хоче зустрітися з Валерою. Ну, звісно, вона прийде на побачення, але перед очима в неї тепер стояли маленька заплакана дівчинка й нерішучий хлопчик, який не прийшов їй на допомогу.

Вони зустрілись в невеликому китайському ресторанчику. Там висіли червоні ліхтарики й тихо грала музика.

- А пам’ятаєш, як у тебе розщепився портфель і все висипалось у сніг?
- Звичайно, пам’ятаю, я тоді дуже засмутилась. А ти теж це пам’ятаєш?

Валера багатозначно подивився на Настю й, вийнявши з кишені піджака маленький пенал, простягнув їй. В пеналі лежала червона ручка з простим пером.

- Коли всі пішли, я знайшов її в снігу, проте не наважився тобі віддати, а потім ти поїхала, як мені здавалось, назавжди. Я такий радий бачити тебе знову...

Настя взяла в руки шматочок свого минулого і сльози знову навернулись на очі. Але на душі було радісно й легко. Вони пили червоне вино і згадували своє дитинство.
- Скажи, а як тепер Санчо?
- Мешкає в селищі, одружився, має дочку, її звати так само, як і тебе, - Настуня. Тільки кажуть, ніби дуже п’є.
- А ти буваєш в селищі?
- Так, через місяць буду знову.
- Можеш виконати моє прохання?
- Звичайно, охоче.
- Зустрінься із Санчо й передай йому від мене вітання. Скажи, що я пам’ятаю його. Я так хочу, щоб у нього все було гаразд.

Валера здивовано подивився на на Настю. У його очах промайнуло щось схоже на ревнивість, але він промовив:
- Так, постараюсь.
Настя ж, дивлячись йому в очі, зрозуміла, що він не виконає її прохання. Їй стало сумно. «Отже, то лише здалося, що я знайшла товариша дитинства», - подумала вона. «Але ж ми в дитинстві не були друзями, значить, все правильно».
- Ну, мені час.

Валера, провівши Настю до метро, поцілував на прощання в щічку.
- Я напишу тобі.
- Гаразд.

Через місяць він написав, що побував у селищі, але не мав часу зустрітися з Санчо. Згодом листування зійшло нанівець. Минуле, що так раптово увірвалось в її життя, знову стало минулим. Та Настя не шкодувала ні за чим. Тепер вона знала, що не буває колишніх друзів. Друзі завжди теперішні. Настя знала, що їй треба робити, адже у неї був космічний корабель, котрий може її допровадити не лише в минуле, але й у прийдешнє.

© Copyright: Магда Норис, 2009