Ігор Павлюк надіслав до "Контексту" вибрані вірші зі своєї нової збірки "Україна в диму. Послання з резервації". Це соціальна лірика про Велику Самотність.

Князі та «Coca-Cola»

Ігор Павлюк – письменник, лауреат Народної Шевченківської премії, літературних премій імені Василя Симоненка, Бориса Нечерди, Маркіяна Шашкевича, Григорія Сковороди, Міжнародної літературної премії „Тріумф”. Доктор наук із соціальних комунікацій.

Ігор Павлюк – письменник, лауреат Народної Шевченківської премії, літературних премій імені Василя Симоненка, Бориса Нечерди, Маркіяна Шашкевича, Григорія Сковороди, Міжнародної літературної премії „Тріумф”. Доктор наук із соціальних комунікацій.

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над «родіной» вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою «Coca-Cola».

***

ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день –
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день.

Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго – як луна.

Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще.

Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все, 
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони 
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.


З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте.

Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще, 
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.

Нема його, бо крил у нас нема…

Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

 

***

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли. 
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій, 
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли 
Із його
Долонь.

* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. 
І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: «Госпадзі і Госпадзі!» –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І – гнеться скло.
І – непотрібно подвигу.

Пташки летять –
Щасливі...
Та сумні.

 

* * *

Наче трон президентський, хитаються білі дерева.
Вік минає, як день. Рік вмирає, як день-життєлюб…
Дресирована совість – та грішно-бліда королева –
Не своїми піснями сповзає з вареничних губ.

Але тут мені бути. 
Слова, як рублі, рахувати.
Але тут розтопитись: на воду, вино, небеса…
Бог тут – біль, що буває, як чайка, крилатим.
Але чайка, вона розуміє добро…
Що для неї краса?

В душу холодно дуже. 
Не гріє й дівоча коса.

Тут біліють церкви, а над ними хрести червоніють.
Тут фортеці ще юні, а зáмки такі молоді!..
Та людей вже нема, що в них жити по честі уміють.
Розійшлися такі – наче кола по п’яній воді.

Роз’ятрили себе до самої іскристої суті.
В білий світ подались –
Білі тіні бабів кам’яних.
У прокляте безсмертя,
Червоними краплями ртуті.
Може, я… не як люде,
То хоч біля них, біля них…

Але краще із лісом, зі степом, травою, рікою…
Спалахнути в темниці, неначе останній сірник.
І до біса той трон, вороги, що сумують за мною.

Та чим більше до біса –
Тим ближче до серця й вони…

 

* * *

Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня. 

Гнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.

 

***

ОДКРОВЕННЯ

Т.Г. Шевченкові

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.

* * *

Це листя золоте – як гроші на свічки.
А птахи – мов зриваються в запої…
Шукаємо Дніпра, шукаємо ріки –
Немов шприцом артерії тугої.

Смиренні бунтарі, сміємося з вітрів –
Серця аж видно, точені сльозою,
В якій, один за всіх, весь Всесвіт відгорів,
Хоч льодом захищався, хоч корою…

По річці біжимо.
Хтось «Видибай!» кричить.
Несе горілку з коренем калгану.
І тоне, як зоря, зупинений на мить,
Коли поганськи, але не погано.

Темніє в небесах.
Розхлюпані свічки…
Люблю цей чорнозем – та кровії ціною.

Шукаємо Дніпра,
Шукаємо Ріки –
Немов шприцом артерії нагої.

 

* * *

Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Що ти – не знаю.

Але ітиму до Тебе завжди.

* * *

Вітер історії котить недопалки буднів
Світом, що білий, мов хліб, а чи сніг, а чи цвіт.
Після повстання такими вже більше не будем,
Адже повстати – то значить злеліяти міт.

Потім підперти хребтами його і хрестами.
Потім любити у ньому себе і його у собі.
Як до вина, доторкатись до шаблі устами.
Наче коханці, віддатися голій судьбі.

Ріжем газетами струни, тремтливі, як руки.
Мармур рожевий… І падає вільна зоря.
Світ, розіп’ятий на хрестовинах вікон на муки,
Чорною кров’ю тихо в собі догоря.

Звірі і діти радіють ненашому щастю.
В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми.
І бомбовози у небі літають занадто часто.
Знову щось коїться із людьми.

Доки читаєш вечірні свої газети,
Сильний байдужий вітер несе печаль.
Зорі нам падають, мов жебракам монети.

Мабуть, комусь нас жаль…


* * *

Безкровний шлях Чумацької дороги
І чорний лід бездонного Дніпра…

А що мені, а що мені до того,
Коли й моя печаль, як світ, стара?

Коли і я між Бугом і серцями
Загублений, задавнений, як чар,
Той самий чар, той самий ще, той самий – 
Пекучо-ніжний, мов сумна свіча.

Он горизонт – як талія бабури…
Кровинка он – солона, як Дніпро.
Дрімлива Русь.
По очі кучугури…
А я об шаблю вигострю перо.

Хрести і космос.
Тіло мого вірша.
Молочно-синє небо і – політ…

Отак живем.
Бувало краще й гірше.
Живемо – як земляни на землі.

Після «двохсот» вже чуємсь козаками.
А після «триста» – хай прийде Перун!..

Я вбитими чумацькими шляхами туди іду,
Де кулі не беруть…

* * *

З мітингової площі,
Весь п’яний, 
Я ледве брів.
Уклонився грибам
З давнім сумом
Друга бандита.
Напечи, горобино,
Із небом мені пирогів.
Перед тими я винен,
Хто ще не устиг згрішити.

Так нечесно,
Нечесно,
Нечесно,
Нечесно так:
Моє жовте волосся 
Забрала
Державна юність!
А у небі осінньому
Важко стоїть 
Вода.
А вітри не бояться 
Порвати
Холодні струни.

Цей крутий поворот…
Цей жебрацького ока гріш…
І троянди
Димлять,
Білі, білі
Й такі відверті.

Запалю сигарету.
Хай буде мені ще гірш.
Я попробував все…

Залишилося – 
Досвід
Смерті.

 

* * *

Що ці зорі вгорі?
То розігнаний бунт батогами!..
То розірване Сонце,
Що сходить по краплі вночі.
Крізь шипшиновий вітер
Проступлять на обрії шрами.
У мені перехрестяться
Ковані скіфом мечі.

У «хрущовках» радянських
На стелях засвітить безкрайність,
Якщо вірити серцем, –
Що щастя – то воля, то во…
А крило і сідло
Заважало виходить зі стайні
І пегасам каурим,
І тим, хто поет, а не вождь.

Наче булку, свій світ розділю
Між «Европою» й Сходом.
Розіб’ю, наче писанку,
Серце бездомне на всіх.
Все минуле мине, 
У мені відійде, наче води.
І апостол Петро
Зарахує останній мій гріх –

Доморощений смуток
За раєм на рідній планеті
І у рідній Вітчизні,
За раєм у рідній душі… 
І Велику Самотність,
Богів допотопних портрети…
І березовий сік
На старому грибному ножі.

Та я сам не пробачу собі
Недолюблених ранків
І приспаних кохань,
І наляканих пострілом птиць,
Той розігнаний бунт,
Ті пихаті під вікнами танки,
Ту прихильність зірок,
Що бояться зійти з висоти...

* * *

Коментувати...


09.10.2009

Читайте також у рубриці: