Владімір Некрасов

Трава й собаки

Доцент кафедри сходознавства Іван Васильович Перечаєв, незлий повнуватий пан з вусиками, сорока п'яти років, що потерпав від задишки, знайшов валізу з грошима. Чотириста вісімдесят тисяч доларів.

Трохи приметена снігом валіза лежала під парканом, за п’ятдесят метрів від пішохідної доріжки, протоптаної через пустирець на вулицю Шота Руставелі. Іван Васильович звернув під паркан відлити, після пляшки пива, випитої легітимно по дорозі з інституту, де він без ентузіазму читав студентам свою дисципліну. Квапливо оправляючись, Перечаєв звернув увагу на темну коробку, що визирала з-під снігу і, застібнувшись, витягнув із замету цей предмет, що виявився невеликою валізою. Відчинити спершу не вдавалось. Ніяковіючи, Перечаєв вовтузився з промерзлими замками: а раптом випадковий перехожий помітить і піддасть його осудові. Напевно, якийсь волцюга залишив, - міркував Іван Васильович, - однак цікаво, що ж там всередині? Усе, що зараз робив Іван Васильович, було нехарактерно для нього. Зазвичай він ніколи не підбирав пакетів та інших речей на дорозі, позаяк був вихований сором’язливим. А тут раптом відступився від своїх правил. 

Валіза була невеличка, дебела, виріб радянських часів, пресований картон, покритий шкірозамінником, металеві куточки. Трохи менший, аніж робочий портфель Івана Васильовича. Такі колись використовували слюсарі чи електрики з домоуправи як сумки для інструментів. Головне, що, судячи з ваги, у ній щось було.

Коли Перечаєв відчинив і зазирнув досередини, то ні про що не подумав. Не зміг думати. У голові його настала повна тиша. Іван Васильович твердо стояв на ногах, руки хоча й не тремтіли, однак не рухались. Він чув, як неподалік по мосту мчала електричка, чув, як гавкають пси в яру, як повітря з шумом виходить з його рота. Не розумів, що ж перед ним таке. Боявся зрозуміти. Дивна мить у житті.

Він повільно зачинив валізку та зробив крок правою ногою, далі лівою. Намагаючись зберігати рівновагу, ще крок, ще ... ніби знову вчився ходити вертикально. Наче водолаз на глибині, йшов Іван Васильович з незнаною ношею крізь тягуче повітря березневих сутінків. Крок за кроком, - говорив він до себе, - тримайся рівно, не озирайся, крок за кроком. Що там всередині, - думав він, - скільки там?.. невже насправжки?.. крок за кроком. Його тіло робилось то легким, і тоді він міг без зусиль ширяти над задубілим асфальтом, то неймовірно важким, так що аж коліна в нього підгинались.

Сам Усесвіт ушільнився під ним і жаскими лапами повсталих демонів термосив ним, намагаючись збити з ніг.

Проте доцент Іван Васильович Перечаєв усе ж пройшов вісімсот двадцять чотири метри до дверей свого гуртожитку на вулиці Добролюбова.

Квартира його складалась з двох маленьких кімнат, одна з яких була робочим кабінетом Івана Васильовича, а в іншій вони спали з дружиною, Ларисою Михайлівною, сорокарічною дамою з погаслим поглядом, зайнятою уроками англійської мови.
 
 — Ларисо, якщо хтось спитає, мене немає! – і кинувши пальто, зачинився у себе. 
 — Ваню, зварити тобі пельмені? ... – постукала до нього Лариса Михайлівна. 
 — Потім, Ларисо, потім... мене ні для кого немає! - Перечаєв різко посунув по столі 
рукописи й книги, не звертаючи уваги на те, що все це звалилось на підлогу.

Він поклав валізу на стіл, відкрив віко й утупився в зеленуваті пачечки стодоларових купюр. Двічі перелічив, виявилось сорок вісім пачок, що складало чотириста вісімдесят тисяч. Перелічив ще раз, потім витягнув одну банкноту, квапливо запхнув у ліву кишеню штанів й старанно зачинив валізу. Постояв. Узяв валізу й рушив, наче роздумуючи, по кімнаті. Знову наблизився до столу й акуратно поклав валізу. Пройшов і зупинився біля вікна, безтямно розглядаючи крізь скло вогні вечірнього міста. Стояв, дивився, прислухався до чогось, шарудів новенькою купюрою в кімнаті, далі витяг її, почав роздивлятись, знову засунув до кишені, а потім витягнув знову. Не міг ні на чому зосередитись. Тільки промовляв до себе, наче закляття, - крок за кроком, крок за кроком... та ось, здригнувшись, знову зарухався кімнатою, схопив валізу, не знаючи куди її поткнути. Підняв ложе розсувної канапи, намагаючись не шуміти, і запхав туди свою неспокійну знахідку. Потім сів зверху та прошепотів:

Крок за кроком...

Різко встав, дістав валізу, витрусив її вміст на канапу. Знову перелічив. Став нишпорити по книжкових полицях, натрапив, між іншим, на заначену плящину дешевої горілки, дістав, відставив її, але потім раптом притягнув до себе, відгвинтив кришечку і, не відриваючись, спорожнив. Пив наче то була вода, а в пляшці було трохи більше, ніж половина. Запалив і почав далі порпатися в книжкових полицях. Знайшов пластиковий пакет. Те, що треба! Витрусив з пакета купу паперів просто під ноги, акуратно склав туди своє багатство, і запхав той пакет під канапу, а порожню валізу засунув у запилюжений проміжок між столом та батареєю обігріву, куди ніхто не зазирав. Нарешті присів і тихо промовив:

- Крок за кроком.

Ця нав’язлива фраза все крутилась-вертілась у голові Перечаєва, виринула зараз з глибин пам’яті: «Бути, як трава й собаки». Гасло молодого й зухвалого Івана Васильовича у студентські літа. Коли він захоплювався Китаєм, філософією, читав Лао Цзи, коли по-своєму, фанатично, був зачарований чань-буддизмом і життя його було наповнене особливим сенсом. Коли він розповідав, тримаючи за руку свою кохану Ларису, що слід прагнути до первозданної простоти й природності, і що він збирається жити і бути, як трава й собаки. А Лариса сміялась над ним чистим сміхом і була в ці хвилини особливо вродлива.

- Бути, як трава й собаки... дурня! -прошепотів Перечаєв. 
Важко підвівшись з канапи, либонь, горілка вже встигла подіяти, Іван Васильович впевнено пройшов до коридору й став одягати пальто.
— Ваню, що відбувається?.. – спитала Лариса Михайлівна. Вона стояла коло дверей і зі стривоженим обличчям спостерігала за чоловіком. 
— Мене ні для кого немає... тобто в мене закінчились цигарки, зараз повернусь, - плутаючись, відмахнувся Перечаєв, виходячи за поріг.
Які собаки? При чому тут собаки... крок за кроком, - бурмотів він, спускаючись по сходах.

Він зайшов до нічної крамниці, де був обмін валют, просунув у віконце американську купюру, навзамін йому видали дві тисячі сімсот п’ятдесят рублів. Останнє випробування позаду. Рештки страху й сумнівів вивітрились з душі Івана Васильовича, і йому навіть стало якось сумно.

Наступного дня він позбувся порожньої валізи, викинувши її в контейнер для сміття в сусідньому кварталі.Через тиждень він вважав гроші своїми.

Ще через тиждень Перечаєви страждали від діареї через зміну якості харчових продуктів, невдовзі їх травлення прийшло до норми. Вони відремонтували зуби, купили новий одяг, спершу недоладний і дорогий, а згодом пристойний, що цілком пасував до їхнього нового життя. Через півроку переїхали до нового помешкання, зовсім поряд, ближче до метро «Дмитровская».

Подружжя вельми роздобріло, перестало сваритися і поклало собі за звичку рано вкладатися спати. 

Весна, 2005 р. 

© Copyright: Владимир Некрасов, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
23.09.2009

Читайте також у рубриці: