Тікаю

« Я звалюю звідси» - кажу я до Вовки, й щулюсь від холоду. Ми сидимо на лаві, вкритій памороззю, палимо, крижаний вітер пробирається під пальто й черевики. Перебирає волосся. Поряд на снігу лежить перевернутий проржавілий сміттєвий контейнер. Довкола нього вовтузяться пси, час від часу влаштовуючи гризню через відходи.

«Куди ти нахер звалиш, візу роздобути неможливо, всі кордони перекриті. Країні пиздець. Ти що, телик не дивишся? Економіка країни зруйнована світовою Кризою. Альо, гараж». Я вдивляюсь у рій дрібних сніжинок, котрі вітер ганяє туди-сюди між будинками. Запалюю нову цигарку, склавши руки човником, грію їх диханням. « Ти не зрозумів мене, - кажу я, не дивлячись на Вовку. – Я не хочу за кордон. Там не краще. Мільйони біженців, палаючі міста, трудові армії...»

Ми з Вовкою довго сперечаємось, він відмовляє мене, каже, що це все не досліджено, були сотні нещасних випадків, про які трубили по всіх каналах. Розпалившись, він доводить мені, що це дурна хлоп’яча авантюра, що в мене «дитинство в дупі засвербіло», що я зачитався Джеком Лондоном і Гербертом Уеллсом. Він говорить, треба лише протриматись цю зиму, що важко, звісно, що ця зима, ця сука, хоче нашої смерті, але треба трішки потерпіти, і все владнається. Він твердить про те, що в нього є для мене робота, на шахті, нагорі, звичайно, в забій мене ніхто не пустить, працює лише дві дільниці, а там удвічі більше людей, ніж потрібно. Половина чекає своєї черги. «Еге ж, черги – думаю я. – Чекають, поки вибух метану створить пару вакансій». Він каже до мене, що у всього є занепад і ренесанс, і ми обов’язково доживемо до того моменту, коли стане добре. Він поворить довго і палко. Не дивлячись у його бік, я слухаю, палю, і мені здається, що він відмовляє мене лише тому, що сам хотів би тікати зі мною, проте боїться.

Я кажу йому « як хочеш», тисну руку, й повільно йду собі, тонучи в обважнілому снігу. Він здивовано дивиться на мене, а потім кричить мені в спину: «Ідіот! Ти загинеш!»

Мені начхати. Щулячись від холоду, я йду додому, проходжу безлюдними вулицями, зупиняюсь на перехресті. Переді мною в сніговій круговерті пролітає колона ООНівських автівок і бронетранспортерів. Крім них на дорогах автомашин більше немає. Черговий Нафтовий Шок зробив машину надто дорогою розкішшю. В Україні її тепер можуть собі дозволити лічені сотні людей. Я десь півгодини чекаю на трамвай на зупинці по той бік вулиці, ховаючись від вітру за неоновою рекламою, встановленою на узбіччі. Скрегочучи, під’їжджає старий трамвай, обписаний графіті та рекламою. Всередині декілька людей настовбурчившись сидять на пластикових сидіннях. Я стаю позаду, берусь за поручень і дивлюсь у заднє скло. Трамвай сіпається й повзе далі.

«День за днем, невідомо для чого, ці бідні істоти витрачають монотонну вічність на рух одними й тими ж маршрутами, за одним і тим же розкладом, витрачають третину свого життя на тупі механічні й погано оплачувані дії. Вони тільки сидять за своїми важелями, кермами,пультами, комп’ютерами, приводячи в рух гігантський надскладний механізм, будучи самі іржавими скрипучими механізмами, і являючись по суті автономними саморухаючими частинами Великої Безкінечної Тисячолітньої Машини, що гримить, випускає пару, сяє лампами й тумблерами. Архаїчної машини. І варто лише одному гвинтику випасти зі свого гнізда, куди його помістила викрутка ЗВІДТИ, як він немилосердно підкидається й чавиться поршнями, розкришується шестернями, обварюється розпеченою парою, й падає, падає аж на дно, доки не віднаходить своє забуття серед калюж мастила та металевої стружки...»

Від ліричних дурощів мене відволікає кондуктор, що сіпає мене за рукав пальта, питаючи за оплату. Я віддаю йому п’ятдесят гривень і зіскакую на своїй зупинці.

Багато хто вважає, що втікати - це вияв боягузства. Що тікати означає здаватися, означає перестати боротися, означає доказати собі самому, що ти дешевий. Що ж, можливо, вони й мають рацію. Тільки мені видається божевіллям залишатися. Залишатися означає не мати сили ризикнути. Залишитися – означає вдовольнятися тим, що вже маєш, замість спроби здобути щось нове. Можливо те, чого тобі завжди бракувало. Боягуз? Дешевий? Партійні функціонери горлають на всіх перехрестях про те, що Втікачі – зрадники своєї Батьківщини, свого Народу. Що їх треба ловити на гарячому й розстрілювати на місці без суду та слідства. Вішати на ліхтарях, щоб іншим не кортіло Ці псевдреволюціонери, псевдонаціоналісти, псевдопромовці й псевдопатріоти зрештою, кричать про те, що наша Батьківщина, Велика Країна з Великим Минулим потребує допомоги, вона кличе всіх, кличе працювати в радгоспи, підіймати країну з колін. Вони пирскають слиною, з обмороженими щоками горлають на перехрестях про те, що весь світ у біді, і що наш народ здатен побороти Кризу. Що нам треба об’єднатися, забути про забобони й віддатися праці на заводах та фабриках, нехай спершу майже без винагороди, але це спершу...

Десь я це вже чув. Я бачу їх, що випили триста грамів «для обігріву», а позаду видніються блакитні каски оонівців та здоровезні негри з Іноземного Легіону. Люди потопають в апатії та відчаю. Чимало просто відмовляються працювати й лежить вдома у ліжку, чекаючи смерті. Основне питання – чи достойні ми існування? Бо позаяк світ валиться, можливо, це закономірно? Світ валиться – «Адже ви цього варті».

Я приходжу додому, починаю рвати на дрібні шматки документи, фотографії. Усе порвати. А тоді спалити. Паспорт – до дідька. Усі фотоальбоми – на клапті. Минуле більше не має значення, якщо ти твердо й безповоротно обрав майбутнє. Кілька годин я знищую все, що матиме бодай нікчемний відбиток моєї особистості. Спалюю на кухні й змиваю в унітазі свої щоденники. Милуюсь, як горить моя телефонна книжка. Роздягаюсь, сідаю у ванні навпочіпки, обхопивши коліна й підставивши шию під тугий струмінь холодної води. Я думаю про те, як колись, дуже давно, коли ця страшна сука-зима ще не була зачата, я хотів стати письменником. Я списував товстелезні зошити, зображаючи каліцьким почерком власні марення й галюцинації. Я вірив у те, що колись мій модний одяг перетвориться на дрантя, в якому можна буде хіба що вибивати килими та порпатися на городі. Я вірив у те, що колись мої онуки продадуть мою квартиру, і на мої улюблені шпалери будуть наклеєні шари нових, мій холодильник довгий час стоятиме у сходовій клітці, очікуючи, доки хтось побажає віднести його на смітник. Мої онуки не побажали б навіть зателефонувати до мене, якби я у цілковитій самотності сидів у старезному кріслі й спостерігав би захід сонця, трясучи головою. Так. І тільки одна надія рятувала мене. Що у різних людей, різних національностей,і з різних країн, на полицях буде стояти кілька книжок з моїм прізвищем різними мовами на корінцях

Що ж, виглядає на те, що цим мріям не судилось здійснитись. Зараз книги потрібні хіба що для розпалювання печей та багать.

Я плював на всіх і тому я втікаю. Тут мені робити нічого. Та й онуків, про яких варто би піклуватись, у мене наразі немає.

Зустріч призначена на шосту, але цей довбаний мудак спізнюється. У мене в спортивній сумці майже двадцять тисяч доларів – усі мої заощадження за вісім років праці, які, я прислухавшись до інтуїції, зняв до перед початком Кризи з рахунку. Зараз не найліпший час, щоб стояти з такою купою бабла посеред темної безлюдної вулиці. Він виринає з-під брами, одягнений в щільний пуховик та спортивні штани. На голові у нього шапка з помпоном. Він підходить до мене. Лице худорляве, усе перемерзле. Він спокійний і пильно вдивляється мені в очі.

- Доброго вечора, - кажу, простягаючи йому руку, - ви Олег?
- Так. Ви взяли з собою гроші?
- Мені потрібно дещо з вами обговорити. Я трохи вагаюсь з вибором, так би мовити.
- Що ж. Таке часто буває. Пропоную піти до яко-небудь забігайлівки.

Ми пірнаєм у якесь кафе, з назвою, що її годі запам’ятати, швидше за все на честь хазяїнової шльондри. Сідаємо за єдиний вільний столик. Він брудний і по ньому розкидані рештки попередньої трапези. Довкола палять і матюкаються, споживаючи літри паленої горілки. Я пропоную Олегові випити. Він відмовляється. Офіціантів не видно, й незрозуміло, чи є вони взагалі. Я запалюю. Пропоную йому. Він знову відмовляється, каже, що слухає мене, дивлячись при цьому убік.

- Розумієте, - видихую я, - я не зовсім визначився, куди хочу тікати...

Він перериває мене коротким жестом:

- Давайте я ще раз окреслю вам ситуацію загалом, у мене не так уже й багато часу, якщо дозволите. Отже. Вартість втечі залежить від вашого пункту призначення. Середньовічна Флоренція – тридцять кусків. Стародавній Рим – сорок п’ять. Дуже популярна дореволюційна Росія, це приблизно вісім тисяч. Нещодавно один персонаж вирушив у шістнадцятий рік убити Леніна. Він був твердо перконаний, що всі лиха людства через «плішивого антихриста». – він коротко засміявся, ледве оголюючи зуби. – Також популярна післявоєнна Америка, це три-чотири тисячі. Ну й таке інше. Іще. Я не зобов’язаний попереджати, але не хочу брати гріха на душу: іноді Втеча може закінчитися катастрофою. Бачите, це специфіка... тонкі розрахунки...”кротяча нора” може зачинитися перед тим, як ви вийдете з неї. Я не вдаватимусь у деталі процесу. Ймовірність того, що все пройде не зовсім вдало наближається до нуля, однак...

Думайте, час є.

Я думаю, думаю, але мої думки геть мляві й заплутані. Я з подивом зауважив, що майже не замислювався серйозно над цим питанням, це було для мене вторинним. Головне було зважитися. Я зважився на Втечу. А тепер сам не знаю куди. Це так схоже на мене. Я поринув у роздуми, і ледве чув крізь туман його голос. Він питав мене, наскільки добре я знаю історію, говорив, що не варто вибирати Китай від початку дев’ятнадцятого до середини двадцятого століття, тому що можуть бути поважні неприємності через колір шкіри й розріз очей. Та й взагалі, говорив він, Китай не кращий вибір. Він ще щось казав про Англію та Австралію, про те, що Канада чотири рази визнана найкращою країною для проживання. Він говорив щось про іноземні мови, просив мене не турбуватися. Він говорив багато, а я все думав.
Я спитав його:

- Would you tell me, please, which way I ought to go from here?
- That depends a good deal on where you want to get to – відповів Олег.
- I don't much care where –відповів я, втискаючи недопалок в дно попільнички.
- Then it doesn't matter which way you go – посміхнувся він у відповідь. – Давайте гроші, вирішимо на місці.

© Copyright: Валентин Петрович, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
21.09.2009

Читайте також у рубриці: