Юрій Никорак

Геометрія кохання

Юрій Никорак видав минулоріч у львівській "Піраміді" книгу "Діагноз: невиправний романтик", а тепер працює, за його словами, відразу над декількома романами.

Юрій Никорак видав минулоріч у львівській "Піраміді" книгу "Діагноз: невиправний романтик", а тепер працює, за його словами, відразу над декількома романами.

Дозволяти любити

  „З віком люди не стають щасливішими – 
  просто вони опускають планку нижче, ніж раніше”
   
  (Фредерік Бегбеде, „99 франків”)

Втомлені безконечними «обломами» та розчаруваннями, у певному віці люди все частіше беруть на озброєння принцип, сформульований кимось із великих: мовляв, у кожній щасливій парі хтось один й справді щиро кохає, а інший – лише «дозволяє себе любити».

Звісно, такий підхід у кількакрат раціональніший та прагматичніший – насамперед тому, що його набагато легше та простіше реалізувати, аніж шукати ту унікальну й неповторну, власне свою «другу половинку», з якою лише твоє кохання й може бути взаємним, і, відтак, ідеальним. Вона бо, можливо, десь у світі й є, та де гарантія, що твого життя вистачить, аби її знайти?...  

А що, за звичай, із віком швидше та гостріше проблему набуття статусу сімейної людини відчувають жінки (ну, а кому ж приємно, що тебе поза очі називають «старою дівою»? Та й так званий «материнський інстинкт» час од часу нагадує про себе…), то, власне вони, попередньо опустивши «планку» з рівня «принца на білому коні» до більш реалістичного, врешті-решт милостиво погоджуються віддати руку, серце та й решту своїх не менш важливих причандалів найбільш гідному із закоханих у себе бовдурів.

Утім, як знати, не виключено, що далеко не останню роль з-поміж інших лейтмотивів у цей момент відіграє інша, менш відома за згаданий напочатку принцип, теза: «Якщо дозволиш йому любити себе, він, врешті-решт, набридає. Якщо не дозволиш – він набридає з самого початку” ?

Принаймні, це було б цілком логічним кроком для тієї частини жінок, що надають перевагу не ліриці й сентиментальним мелодрамам, а глянцевим журналам й тверезому розрахунку. Для тих, для кого епітет „стерва” – не образа, а комплімент. Вони ж бо, призвичаєні до тотальних узагальнень, загалом невисокої думки про „абсолютну більшість” чоловіків – навіть (і, часто-густо, насамперед!) про тих, з ким у той чи інший період ділять офіс, ліжко та, особливо, гроші: „Мужчінам всьо равно, что трахать: єсть тєло – трахают тєло; нєт тєла – трахают мозгі; нєт мозгов – трахают душу. Оні так устроєни”. І, визнавши цю тезу за аксіому, їм залишається лише знайти кандидата, з яким від цього перманентного процесу можна було б отримати максимальне задоволення. Оптимально – аби усе це водночас вимагало від самих них мінімальних зусиль та „жертв”…

 

***

 

Автозаповіт мрійника

Коли врешті,
після багаторічної шаленої гонитви безконечними спіралями життя,
відчуваєш, що втома витіснила з душі усі відчуття –
навіть важку депресію і нелюдський відчай –
розгублено констатуєш очевидне: ти весь час біг по колу.
 
Бо – попри те, що вклав у цей шлях усе без остатку: душу, сили й час –
ти врешті опинився ще далі од вимріяної ще в юнацькі роки мети,
аніж на початку оцього безглуздого двобою з обставинами й самим собою.

Бо тоді – попри брак знань й досвіду –
тебе окриляла й надихала нехай наївна, зате щира віра у самого себе.
У те, що ані суспільство, ні навіть Господь не спроможні вигадати чи створити перепони,
здатні зупинити тебе на шляху до твоєї Мрії.

Бо так воно, врешті, й було насправді.

Єдиною нездоланною перепоною для тебе виявився… ти сам.
Ти сам – як, втім і більшість тих, що звуться людьми,
розміняв Мрію на безліч вимушених та необхідних
(а насправді – просто набагато доступніших, чи просто милих серцю, а насамперед – тілу, іміджу й тому, що прийнято називати „спокійним життям”)
мідяків-компромісів.

Нині ж, заскочений – зненацька хіба для самого себе – усвідомленими врешті реаліями,  
наче потопельник, розпачливо хапаєшся за соломинки спогадів,
сподіваючись знайти серед них оту
(догідливо вигадану властивою більшості з нас звичкою до спрощеного сприйняття світу), єдину й рятівну.

Ти відчайдушно намагаєшся віднайти САМЕ ТОЙ момент, коли допустився головної, визначальної помилки, що виявилася для тебе і твоєї долі фатальною. А тим часом минуле – байдуже, але невблаганно – затягуватиме тебе у свою бездонну багнисту пащеку.

Поки врешті ти не осягнеш істини,
незбагненної у своїй простоті й очевидності:  
доленосними помилками був КОЖЕН твій крок та вчинок, що не наближав тебе до Мрії.

Однак головною твоєю помилкою, ПОМИЛКОЮ ВСЬОГО ТВОГО ЖИТТЯ, стане неправильний вислід із цього резюме. Себто, якщо, вже збагнувши оце, ти остаточно зречешся Мрії.

Замість того, аби, перегорнувши чергову невдалу сторінку свого життя,
визнати пройдений шлях лише надто ретельною підготовкою до ГОЛОВНОГО.

Авторські лінки:

Юрій НИКОРАК

"Діагноз: невиправний романтик"

 

Коментувати...

Юрій НИКОРАК
21.09.2009

Читайте також у рубриці: