Першодрук

Чіча Божий, або Завербоване кохання
(уривок роману)

Кохання перетворює на квіти навіть канцелярський папір...

Кохання перетворює на квіти навіть канцелярський папір...

Не буде миру під оливами

Гарячковитий липень передав правління розпашілому серпню. Поки літо, Христині було не складно прилаштуватися до нового життя без Василя. Не вистачало ще однієї зарплатні – перейшли з доньками на здорову їжу. Парені, варені, запечені кабачки стали звичними і навіть смакували. Осінь обіцяла бути щедрішою.

Коли малі засинали, вона сиділа мало не до ранку на кухні, вивчаючи копії всіляких документів, роблячи з них витяги і пишучи матеріали. В редакції тривав період відпусток, щодня їй треба було здавати в друкарню чи не вдвічі більше рядків, ніж звичайно. Доводилося іноді засиджуватися в кабінеті до дев’ятої-десятої вечора.

За майже два місяці вона жодного разу не бачила Романа. Та в один з таких вечорів завжди у неробочі години мовчазний телефон на її столі раптом пронизливо задзвонив.

– Слухаю.
– …
– Алло, я вас слухаю!
– Добрий вечір, – і вона одразу впізнала цей лагідний баритон. – А чому дехто так допізна працює?
– А чому хтось так пізно підглядає за мною?
– Я випадково побачив, що твоє вікно світиться. Повертався від знайомого. А ти ще не впоралася зі своїми матеріалами?
– Впоралася. Саме хочу йти.
– Не йди.
– Чому?
– Бо я дзвоню з автомата навпроти.
І витримавши кілька секунд паузи:
– То можна мені зайти?
– Заходь-те.

За півхвилини він ніяково постав у дверях. А вона за ті тридцять секунд вже встигла оговтатися від своєї недоречної поривчастості:

– Проходьте сміливіше, Романе Івановичу! То що у вас нового? Маєте нове державне доручення для мене?
– Не іронізуй, прошу. Мені здавалося, ти більше не захочеш мене бачити, тому й намагався не потрапляти тобі на очі.

Від ущипливої Христининої репліки його врятував аркуш, списаний короткими рядками її чотиривіршів і ще не схований від сторонніх очей.

– Ти пишеш вірші? Адже пишеш, хтось мені про це казав!

«Мабуть, отой майор з міліції», – здогадалася, знітившись. Бо в редакції всі вважали, що вона закинула поетичну романтику з першого ж дня невдалого заміжжя. Неочікуваний екскурс в часи її малоприємного знайомства з андроповсько-міліцейськими порядками викликав в її голові сум’яття – Боже, що ж він про неї подумає?!

А Роман тим часом потягнувся за листочком:

– Дозволиш почитати?

Христина приречено тріпнула гривою русяво-вигорілих кучерів, що мало означати згоду, і відвернулася до темного вікна.

Асоціація

На стіні верховинський пейзаж,
Невідомого автора явлення:
Смерічок тінистих міраж,
Засмагла серпнева галявина,
В траві – запізнілі суниці,
Рожевіючий небокрай,
Горбата отави копиця,
В зеленавім серпанку плай.
Все – єдино, немає границі.
Кольори – в світанковій гамі,
Коли сонце приймає світлиця.
Коли ж вечір діткнеться вустами
Розімлілих від спеки вікон, – 
Променистість пейзажу згасає,
Ніби стулюються повіки,
Ніби душу тривога торкає…

ХХХ

Як задивлюсь у ваші зіниці я,
Бачу схожість вражаючу з тим полотном:
То перлисто засвітять живицею,
А чи змеркнуть, як бронзою тиснений том.


– Я взагалі-то профан у поезії, але мені подобається. Заздрю художнику, картина якого надихнула тебе на асоціації.
– Його ім’я мені невідоме, але картина висить у мене в квартирі. І то єдиний привабливий пейзаж у нашому недобудованому мікрорайоні.

Він дивився на неї, ледь схиливши голову до лівого плеча. Лагідно й інтригуюче водночас, а ще і якась зажура проглядала. Дивний, незвичний погляд – подумалося Христині. Професійна звичка змусила її відшукати влучніше означення.

– Про що ти зараз думаєш? – запитанням заскочив її зненацька.
– Про ваш погляд.
– І який він?
– Оливковий.
– Це цікаво, бо таким його ще ніхто не бачив, – кутики його вуст ледь здригнулися. Чи то усмішку затаїти хотіли, чи якесь передчасне слово притримали. – Ти знаєш, один мій приятель, коли добряче захмеліє і конче мусить поділитися своїми одкровеннями, завжди повторює, що немає миру під оливами…

Роман змовк. Він раптом зрозумів, що віднині для неї він буде змушений добирати слова так ретельно, як ніколи раніше цього не робив.

– Не хочете провести мене ближче до дому, якщо вже вирішили пробайдикувати цей вечір? – буденно так запитала.
– Ні, Христинко. Нас можуть побачити.
– То й що?
– Це може зашкодити і тобі, і мені.
– Отже, по одному і городами?

Його очі раптом стали зворушливо прохальними, але сам він мовчав. 
Пауза затяглася. Христина встала з-за стола-укриття, несподівано натиснула на вимикач і, відступивши від стіни, хриплувато мовила:

– Так краще?
Все в кабінеті після миттєвої темряви поступово прозирало, з вулиці м’яко світили ліхтарі.
– Так справді краще.

Він підійшов і прихилив її до себе. Завмерло дихали одне одним, і Христина не вагаючись упірнула в хвилю ніжності, якою він її огорнув.

Та ось його пальці, ніби клавіатурою, пробігли долі її спиною і збуджено стисли стегна, обтягнуті вузькою спідницею.

– Христинко, я ж не залізний… 
– Знаю…

Його губи спрагло вп’ялися в її ще недомовлені слова, і вона, припавши до нього, озвалася простішою мовою пристрасті.

Коментувати...

Ірина МАДРИГА
03.09.2009