Владімір Малихін – фантазія, яка не має меж і табу, окрім тих, які встановив для себе сам автор. Він створює граничні ситуації не лише для читача, а й для себе. Впертий, колючий і жорсткий, він шокує видіннями неймовірних антиутопій , але з ним навіть в епіцентрі катастрофи перестаєш панікувати.

Люди-квіти

Рання весна. Ми виїжджали на гору, й у вікні позаду старенького ЛіАЗу, як на долоні, виднілось нижнє місто: незважаючи на те, що не було жодної війни, ніщо ніде не горіло, не було зруйнованим, а проте воно здавалось спустошеним, вмираючим, хворобливим. Та ще й це сіре небо, що низько зависло...

Я  наче щойно вийшов з темніючого лісу, такого чудового вдень – співали птахи, пахли трави – а тепер, коли сонце зайшло, той перетворювався в іншу, незвідану країну, що належала силам, чужим людині. І ось зараз щось схоже – я залишаю прекрасне місто, в якому зосередилась пітьма.

За кермом – людина. Мене супроводжували, а точніше випроваджували двоє людей-квіток, що сидять на задньому сидінні. Справжні велетні – зріст під три метри; вбрані в легку бузково-золоту одежу, яка покриває багаточленні зелені тіла з масними ліловими прожилками; руки-батоги, з листками й колючками, а також з квітковим пуп’янком на кінці однієї «руки», обвились й спочивали на власних довгих шиях; овальні голови  майже торкались стелі; витончені носи невпинно втягували повітря – чим вище вгору, тим дихання частішає, адже брудне міське повітря для них наче «делікатес»; маленькі людські очі з великими бузковими зіницями пильно стежили за мною. Навіть йолоп прочитав би на а їхніх обличчях настороженість й недовіру; їх вилиці, й без того надто випнуті, побільшали і тепер нагадували ледь не маленькі бивні, а  зелена шкіра облич із великими чорними порами, здавалось, ось-ось репне від напруги. Щілини, власне, непотрібних ротів стислись так, що їх майже не було видно. Вирази на лицях наче під копірку, бігме! Крім одного «але» - у всіх людей-квітів обличчя різні, всі вони дуже відрізняються одне від одного, і з усіх, кого я бачив (а бачив я вдосталь) не вдалось розгледіти жодного, хто бодай трохи був схожий на іншого. Дивні створіння...

Я стою в проході. Автобус піднімається дуже повільно, отже, у мене є час – коли ще трапиться така нагода? Я роблю кілька кроків, підходжу до них. Жодної реакції, хіба що руки-батоги напружуються.. Я показую тому, хто справа, що хочу побесідувати. Один його батіг піднімається й зісмикує з голови шовковий каптур, являючи світові розкішну буру гриву – панянка, та ще й  навіть, як на звичайних людей, досить приваблива. Усі їхні чоловіки лисі, наче гарбузи (хоча, можливо, вони належать до якоїсь іншої раси людей-гарбузів). Інший батіг повільно розкручує кільця, звільняючи шию, та підносить до мого обличчя великого рожевого пуп’янка, чиї пелюстки, наче зябра рибини, постійно перебувають у хвилеподібному русі. Так вони спілкуються – за допомогою запахів, пилку чи ще чогось такого, але це одне з одним, а на біса вона мені його пхає, наче мікрофон? Гаразд, нехай буде.

- Що ж буде з містом? – спитав я перше, що спало на думку. І тут... Я наче опинився в трансі. Хоча... Ні, то був транс. Від  ніжних, але міцних сильних пахощів, яких мій ніс ніколи не знав, свідомість затьмарилась, панянка  почала пливти, і за її спиною я побачив... Господи милосердний! Зелений ліс, над яким монументально здіймались маківки церков, подекуди визирали хатинки, -  і все. Ні асфальту, ні бетону, ні бруківки – усе перемололи потужні корені дерев та буйна трава. Ліс був досить густий, та серед дерев було доволі світло. Теперішні маленькі кволі річечки, закуті в бетон і схожі більше на канави, вивільнились, стали повноводими, заповнили вщерть свої неглибокі русла. Цими річками й ручаями, наче по бульварах, пересувались люди-квіти, насолоджуючись сонцем, що пестило їм обличчя...  Видиво почало швидко танути, і ось переді мною знову сіре безживне місто, схоже на Чорнобиль на світлинах – не зруйнований, не скалічений катастрофою, а покинутий. У горлі пересохло від цього задушливого запаху, мене хитало, і я приголомшено подивився на жінку-квітку, яка вдоволено посміхнулась.

Я  не повірив їй. Те, що було за вікном зараз, геть не вказувало на світле майбутнє. Вони - люди- квіти – ледь не ангели небесні у своїх змислах, далеко до цього моменту, та й тепер також, для мене були наче бомжі, викинуті кимось на край світу, щоби на ньому, краю отому, й померти. І чи їхня провина, що цим краєм виявилось наше місто? Певно, що ні... І якщо продовжити мою версію, то вони не просто так з’явились в один із днів з-під землі, зайняли певну територію й вичавивши звідтіля  звичайних людей: а згодом, гнані страхом незвіданого, «евакуювались» інші  мешканці нижнього міста; а щодо верхнього, то там взагалі почалась паніка й масова втеча! Коротко кажучи, місто спорожніло... І тут, властиво, не надто пахло чимось добрим і піднесеним; навіть військові, які живуть за схемою «помітити – вистрелити – тоді спитати: «Хто тут?», це відчували й упокорились. Із чим? З невідворотністю й неминучістю того, що діялось...

Отаке. На мій здогад, з’явились вони тут, щоби знову піднести свою цивілізацію та стати повноправними членами хоча б у цьому світі. І таке святе й чарівне місце пасувало до цього якнайліпше. А людина? Що вона зробила тут доброго? Бетон, вирубка, бруд, сміття... Святотатство! А храми, мечеті, гарні будівлі залишаться як нагадування про колишніх господарів майбутнім поколінням людей-квітів. Що в людях щось таки є... Але все одно вони - огидні істоти, не варті цієї планети. Тому з ними слід поводитись жорстко. От як зараз – виганяти з домівок. А райський куточок? – розкажіть цю байку комусь іншому!
 
Відчувши від мене не то підвищене потовиділення, наслідок роздратування, чи щось інше, але досить того, що дівчина-квітка зробила міну, з відразою висмикнула руку-батіг, перемінивши погляд зі вдоволеного на приречений, наче пояснювала сенс життя шматку лайна.

Я мав право не вірити їм – моя родина з тих, кого «приспали»: з тих, що не прокинулись вранці, померли від приємного, але отруйного, запаху квітів. Мене врятувало лише те, що я вже кілька років нюхав тютюн і спалив у носі половину рецепторів. Та я не істеризував – вони померли смертю, про яку мріють всі. Померли п’ять днів тому, і за весь той час, що я просидів біля узголів’я ліжка своєї дружини, часто навідуючись у сусідню квартиру до батьків та сестри (наче вони ось-ось прийдуть до тями, і це не треба пропустити), їхні тіла зовсім не розклались, трупного запаху не було чути, а на обличчях... на їхніх обличчях був здоровий рум’янець...Увесь цей час я чув за вікном дивні звуки, шум, навіть стрілянину, але для мене це все не мало значення. Я майже не спав, продовжуючи бігати з квартири до квартири, сюди-туди, очікуючи коли ж мої старі, сестра-ледащиця і єдина кохана жінка прокинуться... Через п’ять днів до квартири постукали (дзвінок не працював – світло вимкнули ще другого дня). Я саме сидів коло дружини і рвонув до дверей, збожеволівши від щастя – мала прокинулась, тільки вона так стукала! Не встиг я відчинити двері, як змушений був зачинити - там стояли вони: лисі й зелені. Через півгодини відчинив, щоб  перевірити – може, пішли? Ні – стояли так само. Цього разу увійшли відразу, так що я не встиг їм завадити. Одразу ткнули під ніс пуп’янок і якимось різким запахом вгамували в мені наростаючий гнів. Дали хвилину, щоб зібратися й повели до автобуса, що вже чекав.

- А моя родина , а інші?

Знову пуп’янок під ніс, і я бачу колону людей-квітів, кожен з яких несе на руках по людині, ці люди наче поринули в здоровий міцний сон. Колона зупиняється на почесній віддалі від кордону, що перекрив дорогу до верхнього міста, і вони кладуть кожного небіжчика на подушки з листя. Я зрозумів – передають їх людям, щоб ті поховали їх згідно свого обряду. Видіння розтануло.

- Ні, - я похитав головою, - поховайте мою родину на мисі, у сосновому лісі. Чи можу я про це просити?

Ті, хто мене супроводжував, обмінялись повільним витриманим поглядом і через кілька секунд моя співбесідниця знову подивилась на мене, і в її очах  я прочитав деякий сором і щирий жаль. Вона кивнула коротко, і, подумавши хвилю, простягла свій батіг з шістьма розгалуженнями, щось на кшталт пальців, що досі мирно спочивав на шиї, розстебнула мені куртку, сорочку рубашку, розірвала футболку, простягнула  другий батіг, з пуп’янком, і провела ним яскраво-червону лінію по зарослих волоссям грудях. Я був приголомшений! Не міг зрушитися з місця. Вона, наче й не помітивши мого збентеження, радісно посміхнулась ротом-щілиною й підморгнула... Автобус плавно стишив хід і зупинився. Передні двері відчинились, і я, все ще лицем до людей-квітів, позадкував назад. Щось мені дуже не сподобалось у цьому жесті. Я вийшов.

До кордону, що наїжачився дулами «калашнікових» та «драгунових» було десь метрів тридцять. Швидкою ходою я вирушив до нього. Через десять кроків зупинився, і лише тоді звернув увагу, що незрозуміла мітка майже не пахне, навіть більше – лінія зникла! До життя мене навернув стривожений окрик з барикади. Я машинально помахав рукою, мовляв, усе нормально, й шелестячи штанинами, пішов далі. Вже біля першого протитанкового їжака, замотаного колючим дротом, солдати з цікавістю позирали на мене. Старший над ними спитав мене: «Щось не так?» Я сказав, що зробила жінка-квітка. Солдати почали перешіптуватися, позираючи на мене з неприхованою заздрістю.

- Це мітка на щастя, хлопче, - задумливо мовив вояк. – Тепер ти приречений бути щасливим.

Приречений... Приречений жити без моєї родини, без домівки, але все ж щасливим... Ну й логіка в цих істот... А може, це певний вид моральної та матеріальної компенсації? Як би там не було – і за це дякую...

Я озирнувся. Автобус розвернувся перед військовим кордоном й вирушив назад – до нової столиці людей-квітів.   

© Copyright: Владимир Малыхин, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
31.08.2009

Читайте також у рубриці: