О, щасливець

Валентин Петрович - часом згущує фарби, і від цього персонажі набувають значення символів, а світ стає настільки впізнаваним, що немає потреби його ідентифікувати. Він у нас, і поза нам: нелюдяний і водночас людський...

О, щасливець

Бабуся, яка продавала соняшникове насіння на одному й тому ж місці вже років отак з десять, встигла вивчити напам’ять риси обличчя похмурого чоловіка, що проходив кожного дня повз її торгову точку кілька літ поспіль: з легкою щетиною, завше з похиленою головою й порожнім поглядом, що наче зазирав собі ж самому досередини. Натомість чоловік рідко дивився в обличчя старенької, може, й ні разу не глянув, як, зрештою, й на всіх довкола, що власне й змусило продавчиню насіння запам’ятати цього пана.

Панові було не до бабусі, йому взагалі було ні до чого, він навіть не знав, навіщо усе навколо існує, ящо воно не має жодного значення. У сорок років, у нього, як він вважав, геть відмерли всі рецептори, що відповідають за емоції. Він почував себе живим трупом, помилкою природи, зайвою людською одиницею в світі людей, які переживали й за щось боролись. Утім, замолоду він мав якісь ілюзії наздогад майбутнього, вельми розпливчасті, незрозумілі мрії, котрі бодай зігрівали зсередини. Юнацькі роки нічим не вражали, лякаючи своєю сірістю та смутком, який зауважували його ровесники й із докором запитували: « Що ж коїться в тебе у голові?» Проте він усе ж сподівався, можливо, часом усе переміниться, хоча й не уявляв, яким чином це трапиться.

Якось він помітив у собі душевну черствість, котрої не зауважив у жодного з тих, хто прийшов на похорон діда, бо ж лише він не пролив жодної сльозини упродовж того жалобного дня. “Може, справа у тому, що не дуже його любив?” - пробував знайти собі виправдання. Однак виправдання виявилось марним, оскільки до сорока років він поховав усіх своїх родичів, так і не проронивши сльози на жодній жалобній церемонії. "Але ж маму любив. Чи не любив? І кого я взагалі любив? – запитував він себе в один зі своїх самотніх вечорів, крокуючи одним і тим же маршрутом, щоб нагуляти апетит. Раз на тиждень чоловік купляв лотерейний квиток, за звичкою. Він робив це ще з вісімнадцяти років, втішаючись думкою, що, коли купуєш лотерейний квиток, є сенс дожити до вечора, до розіграшу мільйонів. Правда, зараз особливої цікавості ця процедура вже не викликала, але чоловік любив звички, оскільки звички, або як можна сказати іще – залежність, вважав він, це єдине, що змушує прокидатись в нім бодай якимось емоціям.

Він поволі божеволів від самітнього життя одинака, зрештою, й сам хотів збожеволіти, аби бодай щось змінилось у його порожньому житті. Вечорами після роботи, прогулянки та вечері, він мляво перемикав канали, аби швидше захотілось спати. Коли відчував, що зараз засне, зменшував звук, й не вимикаючи ящика, засинав.

На роботі він взагалі вимикав мізки, тупо виконуючи свої офісні обов’язки, що вимагали мінімальної розумової напруги. Якщо у вільний від роботи час він почував себе зомбі, то на роботі це був стопроцентний примітивний кіборг, що під час перерви споживав канапки для підтримання працездатності механізму. Коли колеги запитували про його ставлення до кар’єрного росту, чи взагалі про його перспективи на майбутнє, він тихо пирхав і відходив від співбесідника.

Нерідко під час самотніх прогулянок, на секунду глянувши на людей, що проходили повз нього, він уявляв собі, ніби усі вони, хто начебто йшли на побачення, на зустріч з товаришем або ще в якихось інших справах, насправді як і він, блукають по одному й тому ж маршруту, думаючи про те, які вони самотні, і яке все сіре, і як хочеться йти кудись у справах чи на побачення навсправжки, а не прикидатися.

Утім, не можна сказати, що чоловік надто переживав через власну самотність.Він сам обрав собі самотні прогулянки, бо зустрічатися з друзями, якщо можна назвати так людей, з якими доводилось проводити час замолоду, не мав жодного бажання. Не тягнуло його й до дівчат. Ні, імпотентом він не був, хоча безумовно прямував до цього.Йому було тоскно від самої думки, що треба з кимось знайомитися, розмовляти, проводити час і разом ходити по крамницях.

І ось одного разу, в день,такий самий схожий на інші, як сірники в сірникових коробках, після роботи, прогулянки та вечері, він сів як завжди разом зі своїм лотерейним квитком перед екраном телевізора. Можна лише здогадатись, що цього разу він виграє. Стане тим шасливцем, про яких мовлять із захопленням та заздрістю.

Із повітряного барабана повільно викотилось 7, далі 14, 17, і 22. Чоловік вже став власником певної суми, якої вистачило б на купівлю гарного телевізора. Таке вже траплялось. Він позіхнув, почухав голову.

Далі 30. Зіниці ледь розширились.Трішки адреналіну.Зовсім трішки, не так, як в нормальних людей. Нормальна людина підстрибнула б, закричала,й завмерла наче вкопана, позаяк до мільйонів залишалась лише одна цифра. Але наш герой продовжував, зігнувши спину, мовчки дивитись у телевізор, встигаючи навіть подумати, що незабаром треба спати.

Наступна кулька, звісно, була за номером 45.

Адреналіну додалось. Миттєвий подив, здається, радість, і ейфорія, й прискорене сердцебиття. Чоловік встав. Аналізуючи ситуацію, пройшовся однокімнатною квартирою. Поклав квиток на тумбочку. Вирішив, що слід купити горілки. «На моєму місці нормальний чоловік обов’язково напився б», - подумав він, зашнуровуючи черевики.
Та коли він виходив з під’їзду, до нього дійшло, що радість минула. Він став засмучуватися, ледь-ледь втішився смутком, бо вже сам не пам’ятав, коли сумував востаннє. Себто якісь емоції все ж завирували у нього в голові.

Продавчиня могла подумати про того, хто купував горілку, все що завгодно, але тільки не те, що цей чоловік щойно став мільйонером. Навпаки, вона подумала, що з ним щось трапилось, адже зазвичай замислена особа, що так рідко купувала горілку, цього разу видалась їй сумнішою, ніж завжди.

Чоловік повернувся додому, роздягнувся, нарізав неакуратними скибками лимон, й разом з пляшкою та чаркою сів перед телевізором, вимнувши звук. Пив неквапливо, пригадуючи дитинство, далі юність, потім знову дитинство. Спорожнивши половину пляшки, підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі, зняв домашню футболку. Хвилю дивився на випнуте черево, на плечі, які ніхто крім мами ніколи не називав широкими, на жалюгідне зморшкувате лице. Повернувся до горілки. Наближаючись до завершення пиття, став відчувати сумні нотки, що підіймались зсередини. За останні десять хвилин він жодного разу не згадав про свої щасливі мільйони, лише повільно плавав у спогадах, що прокинулись, і які можна побачити лишень на п’яну голову. Ставало сумно. Дедалі сумніше..

Він почав неквапливо розглядати свої долоні. П’ять хвилин дивився на них, час від часу розтираючи то праву, то ліву долоню. Випив останню чарку. Підвівся, вмився. Навіщось витягнув з-під ліжка трофейний дідусевий маузер, поклав поряд з порожньою пляшкою.
Знову пішов до дзеркала. Став боком, роздивляючись живіт. Пробував втягнути, але ледь-ледь усе ж випирало. Помаленьку потекли сльози. Він став впритул до дзеркала, впершись руками в стіну, плачучи дедалі сильніше. Сльози текли по шиї, потім через груди, на живіт, що випирав, деякі скочувались просто в пупок, лоскотали чоловіка. Він став навколішки, висякався просто на пдлогу, й, продовжуючи захлинатись плачем наскільки був здатен, повільно поповз до трофейного пістолета, гірко бурмочучи собі під ніс одну й ту саму фразу: «А я думав, щось зміниться, а я думав, щось зміниться».