Віктор Меркушев

Зелене сонце

Коли сонце котиться за горизонт, і гасне ясний прозорий день, іноді трапляється рідкісне природне явище, яке має назву «зелений промінь».

Обрій на мить сліпучо спалахує, освітлюючи все довкіл яскравим смарагдовим сяйвом. І дарма, що «зелене сонце» має зрозуміле і нескладне фізичне пояснення, люди, які його бачили, зазвичай нічого не бажають чути про дисперсію і рефракцію сонячного світла, завдяки яким і відбувається це феєричне видовище.

Існує прикмета, що люди, яких торкнеться «зелений промінь», будуть щасливими, або ж, за іншою версією, їм буде дароване несподіване і взаємне кохання. Та й що, власне, можна було вигадати, адже і те, й інше здатен принести виключно щасливий випадок, що трапляється так само нечасто, як ясний чистий день з прозорим та нерухомим повітрям.

Один пітерський літератор розповідав, як враження від освітленого «зеленим сонцем» прибережного містечка цілковито витіснило решту вражень від півдня: залишились тільки зелені ліхтарі, сліпучо яскраві зелені стіни, зелене море і вражені остовпілі люди, схожі на жителів смарагдового міста.

В Петербурзі майже всякчас дме вітер, і над містом постійно висить смог із пилюки і автомобільних викидів, та, коли ми закохані і щасливі, нам завжди світить «зелене сонце».

Скільки непримітних і непоказних міських куточків було освітлено його світлом, які довіку зберігає наша пам’ять! Ось міська околиця, заколихана у травневу ніч, залита рідким олійним світлом ліхтарів, наповнена неквапним і вологим диханням світлофорів. Або вуличка Петроградської, з витинанковою ліпниною й численними маскаронами на фасадах, чиї таємничі кам’яні обличчя вдивляються у наші долі, немов застиглі Парки. Це потім ми у всіх цих речах не знайдемо тих поетичних метафор і тих метафізичних значень, якими щедро наділило їх «зелене сонце», а побачимо просто джерела світла, або ж примхливий архітектурний декор.

Ці враження йдуть за нами по життю і дивують раптовістю, нетривкістю і випадковістю. Вочевидь, не назбирується упродовж довгих років тих сто років щастя, про які писала відома поетеса. Занадто короткочасне та непевне життя в «зеленого променя», і так багато мусить співпасти випадкових чисел в часі й просторі, на циферблатах наших доль, аби норовистий бог щасливого випадку дозволив ухопити себе за бороду.

Час, з яким співпадає наше життя, рідко узгоджується із часом зовні: деякі миттєвості розтягуються так, що ми встигаємо побачити і веселку в столітньому склі з порушеною аморфною структурою, й брунатну іржу старовинних карнизів, зарослі шовковистим мохом слухові вікна і ажурне плетиво дротів над містом, а там, ген під дахами, завважити глянцеве листя герані на сьомому поверсі у вікні під дерев’яними перекриттями, назавжди зануреними у вічну тінь. Місто, під світловим дощем, яке відображується в нашій уяві багатоманітністю криволінійних поверхонь, постає живим і рухливим, таким, що втратило свою прямокутну природу, якою вона й уявляється непосвяченим. Зміщуються вертикалі, розходяться кути, стискаються паралельні лінії, віднаходячи точку перетину. Таким постає місто, яке подумки повертає нас туди, куди неможливо повернутися.

З чим, безумовно, погодились би субєктивні ідеалісти, так це з твердженням, що реальним є тільки те, що уявляється нашій свідомості. Петербург може виявитися сонячним Зурбаганом, де блакитна морська хвиля, накочуючись з неохопного поглядом обрію, ховається в рожевому прибережному камінні, чи веселим Гель-Г’ю, що поринув у величний і таємничий карнавал, чи навіть присмерковим Макондо, з єдиного вікна якого видко тільки сірий дощ, що стікає долі білою стіною.

Такого міста ви не знайдете в путівниках по Санкт-Петербургу, як немає там і згадок про «зелене сонце», але саме таке місто живе в кожному, кому випало побачити його в світлі смарагдового променя, тобто в кожному з нас. 

© Copyright: Виктор Меркушев, 2007

Коментувати...

Переклад з російської Ірини Мадриги
18.08.2009

Читайте також у рубриці: