Юлія Мельникова – зачарована Львовом, вона мешкає в російському місті Орлі. Надзвичайно цікавий погляд на орієнтальний Львів у історичній фантазії молодої письменниці.

Львів
(фрагменти роману)

Фатих та Ясміна. Турецький квартал Львова. Наприкінці 1660-хроків.

Під темним й запилюженим склепінням львівського собору гніздували лилики. Їм було там добре, тепло, сухо, тому, повертаючись з нічних ловів, миші чіплялись довгими пазурями за вищерблені крокви – і благословляли тямущих будівничих, що подбали про таке зручне укриття для них. Незчисленні покоління – виводок за виводком – встигли прожити свої недовгі лиличі життя у соборі, тлусті й благодатні. Молоді мишенята, дурненькі й безстрашні, неісповидимими шляхами прилітали до католицького храму, котрий став для них рідною домівкою.

Летюча миша літає, доки немає летючого кота, а позаяк ще в жодного львівського коцура не виросли крила, лилики можуть спати собі спокійно. Ніхто не порушить їхнього спокою вдень, висітимуть догори лапками, загорнувшись наче в шкіряні плащики, в свої крилята, й дрімати під звуки органа, під Te deum чи Stabat mater…

Приблизно так міркував Фатих-Сулейман Кепе, молодий львівський турок, син торговця старовинними речами й полоненої пештської циганки, роздивляючись собор, куди він, щирий магометанин, заходив часом суто з вродженої цікавості.

Однак Фатих цікавився не лише лиликами. Ще минулого тижня його погляд звабила молодесенька парафіянка, невисока, тоненька, в скромній світло-сірій сукні з простим мереживним комірцем. Хто вона, Фатих не знав, але хотів з’ясувати. З’являлась вона зазвичай о четвертій по обіді, коли в соборі майже нікого не було,й, ставши навколішки, палко шепотіла польською лише їй відомі молитви.

Неправильно вона чинить, йому хотілосьвтрутитись, але, кат з ним, польці можна пробачити... 
Уже двічі Фатих втрачав дівчину з овиду, зачарований, забував простежити, куди вона повертається чи до якого місця відвозить її карета.

Але тепер дзуськи – вирішив турок.

І побіг навздогін, скрадаючись наче тигр за сарною, за гарним, дорогим повозом. Довгі поли прикрашеного вишиттям халата підмітали не надто чисту львівську бруківку.Шаровари кумедно бульбашились, надимаючись від вітру. Турецькі мешти із закрученими носаками зачіпались за каміння. Дрібно дзеленькотіли монетки, нашиті на поясі. Фатіх біг за нею аж до Підзамча, догори, проте коні були моцні й бистрі. Невдовзі Фатих відстав від незнайомчиної карети настільки, що не було сенсу продовжувати переслідування.

- Отож, десь на Підзамче, - прошепотів Фатих-Сулейман.
Удома, в старому турецькому кварталі, його очікувала нагінка. 
- Фатиху, де тебе носить?! Я вже півдня тебе гукаю! – розлючений голос владної матері не давав надії на мирний обід.- Швендяє поміж невірних, витріщається на нетіпах! Нема, щоб матері допомогти! А от розпусній вірменській дівці рукавички подавати – це наш Фатих уміє! 
- Мамо, люба, ну звідки ти знаєш про Етері?! 
Я не лише про Етері, я про всіх знаю! Ось прийде батько, він тобі покаже! До речі, він хоче тебе оженити! 
- Оженити?! Якраз мені цього бракувало! – засмутився Фатих - Сулейман.- І на кому ж?!
- На порядній мусульманській дівчині з пристойної родини. Її звати Ясміна. - - Ну й ім’я, - зітхнув Фатих, - ніколи такого не чув, це жасмин, чи що? 
- Так, - мовила мати, - Ясміна. Вона гарна. 
- Не бачив, – буркнув Фатих.
- Книгаря Ібрагіма знаєш? Ясміна – його дочка, він сам її виховував, жона загинула. Ясміна мила, добра, побожна.Турецька в неї за рідну мову, дівчина виросла тут, в нашому кварталі, вміє читати арабською, навіть може зробити чудовий каліграфічний напис...
- Невже у Ясмини немає жодного ганджу?! 
- Вона невидюща , Фатиху, ще маленькою пошкодила очі під час пожежі, котра забрала життя її матері. Але це зовсім непомітно.Ясміна живе, наче все бачить, спокійно ходить, порається по господарстві... Фатиху, синку, зустрівши її, ти навіть не подумаєш, що Ясміна не бачить ... Ібрагім розповідав, що його донька може читати, водячи пальцями по книжці.

Фатих-Сулейман вискочив з дому, розлючений і вражений до глибини душі. Мало того, що його збираються одружити, навіть не поспитавши, чи йому самому хочеться у 18 літ накидати на себе ярмо, та ще й наречену підібрали сліпу! Ні, дівчина, звісно, не винна в тому, що з нею трапилось таке лихо, і напевно Ясміна справді гарна на вроду, проте...

Поблукавши якийсь час львівськими вуличками, Фатих заспокоївся. Він уже хотів було вертатись додому й допомогти матері в крамниці, як раптом ззаду Фатиха хтось погукав ламаною польською мовою:

- Агов, хлопче, зайди й придбай що-небудь!

Фатих опинився перед входом до невеликої крамнички. Зайду задля цікавості, подумав він, раз ужекличуть.Теленькнув дзвіночок, і Фатих опинився в дивній напівтемній комірці.На високих полицях червоного дерева лежав химерний товар.

Тут були прикраси різного ступеня шляхетності, різьблені скриньки зі слонової кістки, агатів та яшми, бронзові підсвічники, срібні ложки.

Біля рундука стояв господар, похмурий караїм, і з незворушним виразом на обличчі вивчав записи в чорному шкіряному зшитку. Фатих почав роздивлятись прикраси. Насправді вони йому не були потрібні.Фатих ніколи не розлучався зі старим перснем, батьковим подарунком.

Та й інші речі його не вельми цікавили.

Та ось, в таємничій комірці, Фатих побачив невеликий кулон, і очі прикипіли до нього. В різьбленій срібній оправі – прикрашеній вигадливим написом арабською - милував око місячний камінь рідкісної форми. Він вигинався півмісяцем, здавався то прозорим, білим, то ніжно-блакитним то синювато-фіолетовим.Кулон лежав на чорній оксамитовій подушечці, прикріплений срібним ланцюжком. Фатих довго, не відриваючись, дивився на підвіску.Стільки років прожив, нічогосінько не відаючи про існування такого кулона, і ось тобі й на, тепер життя без нього видавалось абсолютно неможливим...

Нарешті, після кількох дражливих хвилин боротьби, Фатих спитав: "А цей кулон, скільки він коштує?!"

- Він не продається, - відповів господар, - за жадні гроші, позаяк се зразок, котрий мені не належить. Я виставив його для краси на прохання власника, який змушений був вирушити в далеку мандрівку, й поклявся, що ніхто, ніколи, опріч нього самого, не отримає цього клейноту. Милуйтесь, я за це грошей не вимагатиму. Якщо ж він так припав вам до серця – у мене є знайомий, гарний ювелір, який за гідну плату зробить копію.

- Що мені копія! - нетерпляче вигукнув Фатих. - Се не те!
- Перепрошую, юначе, я не бажав вас засмучувати, однак є немало речей, які неможливо купити. Вважайте, що ця підвіска – саме з тих речей. Погляньте на цей браслет з оніксами, а ось вельми рідкісна штука – малахітова скринька, а ще нам обіцяли привезти засушеного алігатора...
- Не потрібен мені ваш алігатор, чудовисько заморське, - образився Фатих.

Розчарований, він вийшов з крамниці й понуро поплівся додому.

На розі Фатих обернувся, щоб запам’тати місце, де була крамниця, й побачив прегарну туркеню, що несла в руках курку з тільки-но відрубаною головою.З тонкої курячої шиї на землю капала рідка бордова кров, але Фатих не звернув на це жодної уваги. Туркеня була молоденькою і чарівною.

Її смагляве овальне личко трохи псували брови, що зрослись на переніссі, втім, це виправити неважко. Довгі вії майже ховали величезні, на пів-обличчя, очі.Червоні уста ледь помітно посміхались.Вона була занадто тендітна, волосся приховувала хустка зі строкатими візерунками, простора східна сукня, чорна з синьою облямівкою, нагадавши палкому туркові про незнаних панн його далекої вітчизни.Фатих зупинився, завмерши, й милувався нею.

Але вона швидко, наче соромлячись, ковзнула у внутрішній дворик безликого будинку й зникла. З курки накапала ціла кривава стежка.

"Як вона не забруднилась, бідненька", - подумав Фатих, й пішов геть... 

Він пройшов повз міську ратушу, прикрашену двома позолоченими левами.Носи й кінчики хвостів їх облізли, показуючи усім львів’янам нешляхетне мідне нутро. Штандарт, що висовувався з вікна на ратуші, не викликав у Фатиха патріотичної радості: він не любив поляків.

Нічого, колись тут майорітиме наша зелене знамено, - подумав Фатих, треба тільки почекати. Скільки – Фатих не знав.Може, років двісті, або й усіх чотириста.

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
13.08.2009

Читайте також у рубриці: