Владімір Некрасов – нагадує алхіміка, який змінює структуру речей і не боїться оновлювати власне сприйняття світу. Він помічає гармонію там, де її не бачить ніхто, а слова в нього часом виглядають як уривки давніх заклинань, про що б він не писав: про богему чи про людей, чиє життя на перший погляд непомітне, але й у ньому не бракує містичних одкровень.

Мідний кіт

Крім неї у родині було ще семеро сестер, не рахуючи тих двох, що померли. Вона була наймолодша. Гадали, що також помре, тому що в Надійки ніжки не рухались до п’яти років, вона надворі повзала на руках. Але нічого, вижила.

Через два роки після перемоги над німцями їй виповнилось чотирнадцять. У маленькому селі під Курськом, де вона виросла, всі їли лободу — рослину таку, а їй потрібна була сукня. Звичайна перкалева сукенка, щоб не соромно перед пацанами пройтися. Сестричок вже не було. Поїхали на заробітки. А в матері самі обноски, латані-перелатані. Не знайти сукні Надійці. А сусідка, що через дві хати внизу, шепнула, мовляв, дайте мішок зерна, буде Надійці сукенка. Та де ж його взяти, оте зерно? Й вирішила Надя поцупити зерно з колгоспного току, саме час був отой. Жнива.

Ось, за цілу ніч очей не стуливши, пішла Надя з передсвіта до зерносховища, на другий кінець села. Не прямо, а, щоб ніхто не помітив, рушила городами, зробивши добрячий гак. Йде, над полями розвидняється, дощик теплий сиплеться. І пахощі такі – землі й трави, аж співати хочеться. І разом з тим запахом життя майбутнє, щасливе, сповнює Надійку приємним тремтінням і радістю. Але й лячно. Проте й страх, що згорнувся маленькою грудочкою в животі під серцем, теж якийсь начебто  приємний. А ось і жито – високі пагорби, понакривані брезентом, за огорожею. На її щастя, сторож, остерігаючись дощу, сидів у своїй будочці. Надя підповзла до найближчої купи й почала наповнювати мішок. Вона розгрібала зерно, і зерно дзвеніло, як річкова галька в металевій посудині, голосно. Дуже голосно. Дощові краплі падали на траву, наче на дріт, і дзвеніли, дзвеніли. І Надійчин халатик хрускотів наче фольга, і крики півнів здаля гриміли залізом. Стільки шуму! Проте сторож не вийшов. Напевно, глухий.

Принесла Надя вкрадене зерно додому, розклала на печі, щоб підсихало. Вранці каже до матері: «У нас на печі жито сохне». Мати глянула – за серце схопилась. Нічого, обійшлоя якось, ніхто не дізнався про цю крадіжку. Через тиждень у Надійки була перкалева сукня. Через три роки – ліжко в міському гуртожитку. Далі чоловік. Перший син народився в квартирі на два господарі. Другого вона чомусь не захотіла. На сьомому місяці випила пляшку горілки, залізла на спинку ліжка й зістрибнула вниз, як підказали подруги, щоб позбутися дитини. Але та всеодно народилась. Вчасно і здоровісінька. Потім, звісно, картала себе за дурість, дивлячись, як підростають її сини. Чоловік пив, але працював, хоч напівграмотний, зате виховання суворого. Лупцював, звичайно, як вип’є. Тоді ховалась з дітьми у сусідки. А як тверезий, то добрий. Та у всіх воно так. Був добробут, який не є, якесь щастя в домі, співи на свята.

А далі все якось почало виходити з ладу. Діти ніби й чесні, але дурнуваті. Перший після школи кілька разів їздив кудись навчатися, але все кидав, а це ж гроші. Нераз одружувався й розлучався – знову гроші. Другий в тридцять років перестав чомусь працювати, і вже десятий рік сидить на шиї, та ще й береться до бійки. Якось затягнув за коси до ванної: б’є по обличчі й підставляє під холодну воду, щоб синців не залишилось. Останній раз так змасакрував, що ледве відволодали в реанімації. Вийняли розірвану селезінку. Хотіла посадити, але одна старенька в палаті сказала: «Ти вже пробач йому, доню, син усе таки, а я за вас помолюся». Прийшла до старшого сина за допомогою, а тому ніколи. « Самі розбирайтеся», - каже. На чоловіка давно рукою махнула. Ніколи не був заступником, що й казати, а тим більше зараз, дякувати Богу, хоч не всю пенсію пропиває. На лихо, ще й час якийсь незрозумілий, гроші стали іншими, нічого не купиш.

І ось виповнилось Надійці шістдесят сім літ. Шістдесят сім літ. І йде вона рано-раненько з саду. Ночувала там. Позаяк чоловік на чергуванні, вдома п’яний син, страшно, а інший до себе не пускає, тісно, мовляв, і хропеш сильно. Йде, а дощик собі накрапає. І на дорозі, що ви думаєте? Не стрілись їй народні кумири, що мешкають в людських серцях, наче хробаки в яблуках. І правителі, що обіцяли їй гарне життя, теж не злякали її свєю присутністю. І святі угодники не перестріли. Що їм мирська суєта простої баби, що про Бога не знає, не відає? І сторож в брезентовому плащі, що, вважай, п’ятдесят і три роки  блукає по Росії, намагаючись знайти пропалий мішок жита, теж не стрівся. А зустріла вона великого червоного кота.

Він повільно вийшов, сів на дорозі й каже:
- Я тебе з’їм, Надіє.
 
Жінка опустилась на мокру слизьку колію. Пахло землею і бабиним літом. І було, ну, звичайно ж, було у неї в житті щось хороше. І вона почула дощ. Великі холодні краплі з шумом падали на бляшане листя кущів, подзенькували об дріт трави, дудніли по чавуні стежки, на якій грізно здіймалась мідна подобизна кота.

На якій грізно здіймалась мідна подобизна кота.

2003 г.

© Copyright: Владимир Некрасов, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
11.08.2009

Читайте також у рубриці: