Яків Пташек - усі його фантазії завжди наповнені почуттям, а тому в реальності того, що він описує, не виникає жодних сумнівів. Ефект присутності читача в цьому світі, де розбиваються серця, безперечний. Яким би химерним не видавався сюжет, там завжди почуваєш себе затишно.

русалка

Море було неквапливе й тихе –   золотисто-синім звіром дрімало біля підніжжя скелястого берега. Повітря – насичене теплом і світлом, а небо – яскраве й рівне як полотно.

На скелі біля самої води сидів чоловік у костюмі, елегантний темний капелюх недбало спочивав поряд, а на колінах у нього вмирали квіти – букет ще недавно свіжих жовтих тюльпанів. Чоловік мружився на блискучу морську гладінь, знечів’я змахуючи набіглі краплини поту з чола й посивілих скронь.

Здавалось, він геть поринув у себе, але коли позаду почулись ледь вловимі м’які кроки, чоловік дещо напружився й обернувся назустріч тому, хто підходив. І той завмер,  пильно вдивляючись йому в очі.

- Ви також чекаєте на неї? Ви теж її бачили?.. – то був літній чоловік із запаленими блакитними очима, і в них було все: радість, жах, ніяковість і якась таємниця. 

Його запитання впали на каміння й розбились, перетворившись на пил.
Власник жовтих тюльпанів підвівся і якось відсторонено похитав головою:

- Вибачте, я не зовсім розумію про що ви кажете...
- Льоха, - блакитноокий простяг руку.
- Михайло.

Вони сіли.
- Краще надягніть капелюха – чекати доведеться довго. Вона ще ніколи не з’являлась раніше, ніж о третій.
Михайло уважно подивився на сусіда:
- Вибачте, але...
- П’ять років тому, - схопивши Михайла за руку й майже притиснувшись до нього, загадково зашепотів Льоха, - я побачив її уперше... – він раптом відсторонився і швидко підхопився на ноги, - я гуляв отут... на березі... як велів  мені лікар... Так, я був божевільним... психом... але зараз я лікуюсь ... я не такий... я гуляю і заспокоююсь, я зовсім не хвилююсь... правда... – настрій миттєво змінювався, переходячи від відтінків у зовсім інші тони, - ПРАВДА! Море було... воно було чорне!.. – він засміявся й одразу ж насупив брови, - мені стало холодно...так... Осінь! То було восени! І раптом... я побачив ЇЇ...
- Кого її?.. – Михайла почала дратувати нав’язливість співрозмовника. Його бесіда зовсім була нецікавою для нього.
- Як??? Ви нічого не знаєте?! – Льоха сів, обхопив коліна руками й, хитаючись в такт морю, монотонно, собі забурмотів, - русалка... русалка... русалка... довгі коси... біла шкіра... і хвіст... зелений риб’ячий хвіст... вона плавала біля берега... співала... русалка... русалка з риб’ячим  хвостом... русалка... я впізнав її... я читав казки... то була вона...
- Господи... – Михайло схопився за голову, - що за нісенітницю ви верзете?! Звідки ви взагалі взялися, та ви – хвора людина?!
Льоха, не змінюючи пози, повернув голову – однак його погляд дивився крізь Михайла.
- Послухайте, - Михайло встав, - сьогодні я вперше прийшов сюди, щоб нарешті побути самому, щоби поговорити з нею... щоби...
- ... русалка... вона розмовляла зі мною!..
- НІ! Досить! Маячня!.. ТУТ загинула жінка, МОЯ жінка! Вона стрибнула у воду ось з цього місця, в це кляте море й більше не повернулась. Вона пішла від мене, просто пішла й нічого не сказала. А я любив її, ЛЮБИВ!!! – голос у нього зірвався на крик. – А ви, нешасний божевільний, смієтесь своїм дурним думкам, плачете, бавитесь у вигадані ігри!.. Розумієте?! Ви, жалюгідна, дурна людинка, що будує лялькові будиночки! Ви завдали мені болю, не дали попрощатися з нею... сьогодні я поїду з цього міста й не повернусь, а ви... ВИ зіпсували мені все!.. але я вам вибачаю...– Михайло урвав свою палку мову. Підхопивши капелюха, він викинув у море жовті квіти, а потім на мить завмер, пильно вдивляючись в синю далечінь, відтак різко розвернувся й попрямував геть. Букет розсипався в повітрі осіннім листям, - прив’ялі тюльпани важко впали у солону воду...

Поступово вираз обличчя божевільного став усвідомленим. І без того великі очі поширшали від раптового здогаду, він здригнувся – тіло наче вдарило струмом – й заплакав; відчайдушно, захлинаючись, вчепившись скарлюченими пальцями в рідке кольору снігу волосся:
 - Я чекав на неї... кликав її... розмовляв з нею... а вона приходила до НЬОГО... ЙОГО чекала... ЙОГО... ЙОГО... Коли тиху гладінь осяяло місяцем, нещасний усе ще сидів на березі. У холодному сяйві він нагадував самотній камінь, тюльпани, що їх прибило до пляжної смужки гальки, наче ожили, наостанок подарувавши літній ночі свою прощальну красу

© Copyright: Яков Пташек, 2007

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
11.08.2009

Читайте також у рубриці: