Сергій Татчин - сентиментальний грабіжник. Вискакує з темряви, збиває з ніг потужним образом і раптом панічно тікає, нічого не забравши. Так і хочеться крикнути вслід: "Гей, чоловіче, а гроші!?.."
Че Гевара (фолк-балада). З Трофейного щоденника
![]() |
Сергій Татчин (вік не вказує) народився на Вінниччині, закінчив Московську текстильну академію |
„Доля революціонера-авангардиста
сумна і висока...“
ЕРНЕСТО ЧЕ ГЕВАРА
Пролетіли небом чорні хмари
Й синє небо застили виною.
Підлі гади вбили Че Гевару,
Щоб не познайомився зі мною.
Відрубали білі руки-ноги
Й покремсали партизанське тіло.
Тільки не хватило гадам змоги
Задушити Че Гевари діло.
Ой, не війся, вітер, за бідою,
Не стелися виораним полем,
Щоб на полі дихати водою
Й під дощем лежати тричі голим.
Вийшов дощ осику напоїти,
А вона ж тріпоче, бо невинна.
Й хоч хотіли люди утаїти,
Я дізнався й плакав, як дитина.
Че Гевара в гості не приїде,
Не постука пальцем у віконце,
Й ми удвох не рушимо з обіду
В ту країну, де сідає сонце.
Ми б пішли по милій Україні
На засмаглу тютюнову Кубу,
Годувало б сонце наші тіні,
Й цілувало нас в солодкі губи.
Я б – у білосніжній вишиванці,
Ну а він – у чорному береті.
Й вітер-брат лишив би з пилом танці
І пішов до сонця з нами третім.
Ми б зайшли під вечір у Немирів
І купили пляшку кальвадосу,
Щоб пташки-серця злетіли в вирій
І кружляли там щасливі й досі!
Або рано-вранці на ставочку
Розмовляли тихо над вудками:
Він мені про сина, я – про дочку,
І сиділи б, радісні, роками!
Ну, а може, поспівали б просто.
Я йому заграв би на баяні
Й склав би пісню про далекий острів,
Що пливе до мене в океані.
Я не знаю і не можу знати
Як воно між нами мало бути.
Лиш попрошу Україну мати:
Хай мені сестрою Куба буде.
Хай моя мінорна пісня-туга
Аж до центру Всесвіту долине!
Бо не буде більше в мене друга
Серцем з Куби, родом – з Аргентини.
Ранній вечір вилив прохолоду
На мою натомлену країну.
Я сплету для Че вінок із глоду,
Щоб згадав на небі й Україну.
І розкину руки серед світу,
Й ляжу в трави – зорі рахувати,
Бо вони розбіглися, як діти,
Щоб до ранку їх додому звати.
З того ж боку небо – як не наше.
Та нудьга від зоряного пилу,
Бо ніхто з місцевих не покаже
На твою заквітчану могилу.
Не веде до тебе ні стежина,
Ні дорога, мощена квітками,
Й українська ягода шипшина
Не тобі вклоняється гілками.
Об твою могилу безіменну
Теплий дощ зламав прозорі крила,
І тебе, товаришу, без мене
Чорне небо ніжністю накрило.
Спи ж спокійно, романтичний друже,
Бо нічого не пропало даром.
Ти і звідти з кожним нашим дружиш,
Й кожен з наших в серці – Че Гевара!
2003
З Трофейного щоденника
Тобі
25 вересня
Було у осені три сина –
Двоє розумних, а третій Жовтень.
Вона у мене за них просила,
Давала гроші – багряні й жовті.
Казала, що їй, загалом, байдуже,
Хто їм закриє на зиму очі.
Шептала вірші – виймала душу,
І запевняла що жити хоче.
27 вересня
...А коли ми врозбрід відходили з рідних холонучих міст
І прагнули єдиного – з на тиждень уникнути останнього бою,
Порожнечу під серцем я заповняв листуванням з тобою
Польовими листочками, які зотлівали й втрачали свій зміст.
З висланих дозорів лиш гірша третина поверталась назад,
Й римувала рапорти про давно вже вготований для кожного спокій.
А зволожене небо, неначе вигнута до Бога сльоза,
Від нестримного щему готувалось зірватися з земляного ока...
29 вересня
В битві під Summerградом
Вересень з Листопадом
Були забиті в скроню.
Я їх один хороню.
Рию у листі яму,
Згадую Осінь-маму,
І зачинаю пісню,
Для неживих запізню.
Вкотре прибилась в місто
Осінь.
В віршах шукати змісту
Досить.
Скоро настане Dolce
Vita.
Серце ж, дурненьке, хоче
Літа.
30 вересня
...Випуклі прожилки, мереживо павутиння, оскома слів –
О, як же мені хотілося забрати оце все у кволий спомин,
В якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі
Кілька хмар від мене, що стечуть разом з димом надвечір в комин.
Ти в них сповиватимеш ті часи, коли місяць ще не був кривим,
А в небесних садках достигали зірки, щоб упасти в жовтні –
У майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави,
У насуплений холод, в якого руки по лікоть жовті...
1 жовтня
Жовтень родився кволим
В Осені-мами-суки:
Вештає голим полем,
Людям цілує руки.
Дивиться в бляклі очі,
Ті що поверху неба,
Наче дізнатись хоче –
Як я живу без тебе.
А за бездонне небо
Винна
Осінь мені від тебе
Сина.
Буду гуляти з сином
Парком,
В небі шукати синім
Хмарку.
3 жовтня
...Все що я від інших хоч коли-небудь відвойовував і затим захищав,
Не розкажеш і за життя, та воно вміщається на одній долоні.
Згадується липень і вагітна Осінь – іще дівча,
І покусані губи, від жовтої крови на смак солоні...
5 жовтня
Осінь блукає боса,
Дощ заплітає в коси
І для своїх співає,
Що розлюбив слова я.
Потім бреде у хащі,
Аж до весни пропащі,
Й клеїть на кожну шпарку
Жовтий листочок-марку.
Хмарка ж Південним Бугом
Лине.
Вітер штовхає тугу
В спину.
Скрапує з неба мокре
Жито.
Мертвим тепер без вохри
Жити.
7 жовтня
...Полонені марили незбагненною вірою в якусь там красу,
Та робились як діти, коли просипався наш ротний Каїн.
І тільки-но туга здіймала до горла іржаву косу,
Ми їх виводили в жовте безмежжя сільських окраїн...
Наш романтик-радист поліг в лісосмузі, а ми відійшли
До Південного Стіксу – відчайдушно шукати до сходу броду,
Де безболісне небо все ще дивиться в воду на власну вроду...
Наші позивні – відтепер і довіку – курли-курли...
9 жовтня
Хилить негода долу –
Впасти лицем у поле
І розчинитись в Бозі –
Праведні сни в дорозі.
В землю лицем лежати,
Стати у снів вожатим,
Й дихати у ріллю:
Лю – вдих і видих – блю.
Сергій Татчин
24.07.2009