Таїсія Ірс – далека від тієї професійної холодності й об’єктивності, якими на думку загалу має бути наділений кожен письменник. Це допомагає їй відважно вирушати у незнайомі світи, проростати в них і приносити в них свіжість сприйняття і душевне тепло. Її проза європейська за формою, але орієнтальна за змістом, сповнена волі до життя, а не бажанням вижити.

Маленькі леді
Проза

Любов...

Любов...

У кожної людини є захоплення, або як то кажуть нині, хобі. 

Хтось колекціонує марки, і часом ладний віддати за них останню сорочку, хтось старі гроші, а комусь до вподоби міні-модельки автівок. Моє хобі – ляльки. Може, я цього недоотримала в дитинстві, не набавилася ними досхочу? У мене їх просто не було.

Я народилась на засланні, в Казахстані, і коли вперше побачила справжню гумову ляльку, то вирвала її з рук дівчинки-казашки та втекла світ за очі.  

Згодом, коли скандал з лялькою влігся, рідна тітка з Караганди надіслала пошиті власноруч дві ганчір’яні ляльки, для мене й сестри. Тулуби в них були напхані ватою з матраців, руки й ноги висіли, наче ковбаски, на голові замість волосся жмуток верблюжої вовни, оченята – чорні гудзички, брови намальовані хімічним олівцем. А сукні? Наче в справжніх панянок: з маленькими кишеньками, рукавами - ліхтариками і плетеними гачком комірцями

Цих ляльок -- як найдорожчий скарб, ми привезли з собою додому, на Кавказ. А перед тим скільки бувало: притискаючи до грудей ляльку, я бігла з матір’ю на маленьку станцію, щоб відпровадити черговий потяг. «Передайте на Кавказі від мене усім привіт!» - гукала я вслід потягу й махала рукою. Тоді здавалося, що всі потяги прямують на Кавказ. 

Ось відтоді в мені залишилась ця любов до ляльок, які стали частиною мого напівголодного дитинства на казахському засланні. Лише їм я могла оповісти про свої негаразди та смутки, про радість і щастя. І зараз, коли читаю в Інтернеті про російських колекціонерів, які наслідують західних «мисливців за ляльками», мені стає сумно. «Це вигідне капіталовкладення, яке з роками повернеться сторицею!» - каже в своєму інтерв’ю «лялькоманка».Ось такими казенними словами, без крихти любові, зате, наслідуючи істинних цінителів, багато хто в Росії поринув з головою в ляльковий бум і прагнення коли-небудь розбагатіти. 

А я люблю ляльок щирою любов’ю. Я просто поведена на них. 
Дехто вважає мене божевільною, є й такі, що кажуть про це просто в очі. 
У мене невелика колекція з тридцати п’яти ляльок: є проста целулоїдна лялька, з нею бавилась моя молодша сестра. Утім, ляльки не бувають звичайними, кожна лялька по-своєму неповторна. Є німецька лялька, якій тридцять років, мені подарували її, коли я була молодою дівчиною, і тим особливо дорога для мене. Як на свої роки, виглядає вона чудово. 

Є Барбі, ій уже двадцять три, куплена колись у Празі. Таких зараз немає. Є чимало інших, красивих, але такої нема! Забракне слів описати колір обличчя, вираз очей, тоненькі пальчики, що їх порівняти можна лишень з пелюстками місяцеквіту! 

Є японська колекційна лялька, випадково куплена в Братіславі. У справжньому шовковому кімоно, з поясом-обі, в брилі з рисової соломки, з гілочкою сакури, закинутоїю за плече, в дерев’яних сабо. На поясі є навіть шнурок для сагемоно. Кімоно, звичайно, пожмакалось на складках й вигоріло від часу, і на згинах осів «столітній пил», але гіршою від цього Хризантема не стала. Так звати мою ляльку. 

Найцікавішою я вважаю ляльку-бабусю, вона від початку мала стару одежу й взуття, наче їх знищив час, так само, як і її тіло. Мені надіслала її колись моя приятелька Ельжбета з Польщі. У моїй колекції є також «характерні ляльки» (з певним виразом обличчя). Колись у Франції їх , не визнаючи, розбивали об вуличну бруківку, а тепер за ними ганяються «лялькомани» по цілому світі. Є не менш цікаві та улюблені інші ляльки. Усі вони, без винятку, дорогі мені й рідні, наче члени родини.
 
Коли в Чечні почалась війна, я спершу схопила ляльки. Чоловік сказав: « Ти здуріла, одягай дівчисько, кидай свої забавки!» Я й дочку зібрала, і ляльок встигла скласти, викинувши з коробки на підлогу сервіз. То був темносиній , з позолотою, кобальтовий сервіз відомої німецької марки. Але ляльки були для мене дорожчими.
 
Ці ляльки натерпілись так само, як і я. Ховалися зі мною в підвалах від бомб, разом зі мною кочували від села до села, згодом стали біженками...

Нині вони спокійно мешкають разом зі мною в Англії. Я доглядаю за ними: протираю личка вологими серветками, розчісую і мию спеціальним шампунем волосся, перу й прасую їхні сукні, капори й пальта віддаю до хімчистки, чищу й натираю їхнє крихітне взуття особливим кремом.

В однієї ляльки сукня геть зносилася, то я пошила їй нову у блакитну клітинку, обшила краї, змайструвала такий же капелюшок.Мені здалося, що після цього лялька почала посміхатись.
 
Часом трапляється, що не можу написати навіть рядочка, натхнення полишає мене, тоді я встаю та йду до своїх ляльок. Відчиняю шафу зі скляними дверцятами й занурююсь у світ своїх ляльок. Беру одну з них, сідаю в крісло й бесідую з нею. Вона мовчки слухає, хоча, звісно, не може дати поради чи допомогти. Але мені відразу легшає на серці. 

Я люблю свої ляльки, й не уявляю, як могла б жити без них. Моя заповітна мрія: коли-небудь побувати в галереї Діни Верні (її колекція на аукціоні Сотбі пішла за 4,7 мільйони доларів) і купити авторську ляльку Сару Лу німкені Хільдегард Гюнцель. Аби оцінити Сару, треба її бачити. Але коштує вона дорого. Я пишу романи й оповідання і мрію коли-небудь продати до якогось аглійського видавництва. І коли я зароблю свої перші гроші, то витрачатиму їх на ляльки. Також хочу мати стару французьку ляльку, створену фабрикантами Jumeau, Steiner, Bru. Та ця мрія навряд чи здійсниться. Такі ляльки неймовірно дорогі. 

Але є ще у мене одне заповітне бажання! Зробити ляльку власноруч. Щоб після моєї смерті дві дочки й сини могли сказати: “Це зроблено руками нашої матері”. Я вже придбала старовинні мережива, шовк і оксамит, різноманітні стрічечки й тасьму, а також усе те, з чого повинна складатись майбутня лялька. 

Із трепетним дрожем чекаю миті, коли почну “ліпити” диво-ляльку. Саме такою вона буде. Такою я бачу її у своїй уяві. Надзвичайно гарна, наче жива, в піні мережив, з високою зачіскою на голові. Створювати ляльку – за Ісламом гріх, я це знаю, однак нічого вдіяти з собою не можу.

Мактуб (якщо так записано на небесах). Так кажуть чеченці й усі мусульмани, коли збираються зробити якусь вельми важливу справу. І ввечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи з ліжка, -- тоді все здійсниться. Я сподіваюсь, що моя мрія невдовзі здійсниться. Я вірю в це! Я молюся про це! І наче мантру повторюю: “Мактуб, мактуб, мактуб...”

P.S. Останній мрії не судилося здійснитись. Робити ляльки не просто заборонено Ісламом, це вважають смертним гріхом. Тож змушена була відмовитися від тієї думки.

 

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
23.07.2009

Читайте також у рубриці: