Фабрика піскових годинників

Ілля Бек

Траєкторія – безперервна лінія, вздовж якої
у просторі рухається точка.

Смерть – це політ без траєкторії.

1

Після смерті Акробат опинився на іншій планеті й міг лише здогадуватися, де саме мчав той потяг, перетинаючи мости через канали з каламутною зеленою водою й пустелю з червоним піском. То був Марс, з небом темно-синім, наче чорнило в пляшці.

До вагону увійшла п’яна жінка й почала співти захриплим голосом пісню про свою матір. Він дав їй монету, вона перетворилась на кішку, яка стрибнула йому на коліна. Інші пасажири байдуже споглядали одноманітний пейзаж за вікнами вагона.

- Що ж я тут робитиму? - спитав він кицьку, гладячи її по спинці. – Невже навіть після смерті доведеться думати про те, як прогодуватись? Робитиму фокуси, бо нічого іншого не вмію.

На кінцевій зупинці він вийшов з вагона з кішкою на руках, опинившись у єдиному місті на Марсі. Безликі вулички, низькі будівлі нічим його не здивували. Поки карлики вивантажували його багаж, він вирушив оглянути місцевість. Дійшов до каналу із заростями трави на березі; тут усе було таким, як на Землі. Шурхотіння річкового очерету, порожній берег нагадували про часи, коли він любив блукати такими місцями або валятися на піску з книгою в руці.

Його перший виступ відбувся на міській площі. Кицька збирала монети в глядачів, стрибала й перекидалась. Він показав фокуси з картами, зробив кілька сальто, потім кинув зернятко в горщик із землею, й на очах публіки з’явився паросток, який перетворився в дерево. За хвилину його стовбур з кроною пронизав темне марсіанське небо. Акробат застрибнув на нижню гілку й почав лізти вгору, все вище й вище. Кицька також подалась за ним.

Про глядачів, які залишились унизу, він уже й забув.

Акробат продовжував підійматися, перестрибуючи з гілки на гілку, й нагорі виявив двері, просто у стовбурі. Від відчинив їх, і потрапив до кімнати, наповненої людьми, то був зал суду, його посадили в крісло підсудного. І потому почався суд, ніби тільки й чекали на нього.
Суддя після довгого розгляду призначив йому сто років ув’язнення в камері за те, що він якось украв колись в бібліотеці книжку..

Термін ув’язнення пролетів непомітно. Сто років промайнуло чи тисяча, тільки ліг він спати у своїй камері, а прокинувся на волі. Кицька все ще була з ним

Акробат вагався, чи відчиняти наступні двері. За дверима було чути музику, тут гуляли весілля, але бракувало нареченого, його посадили поруч з молодою й налили вина. Він не наважувався глянути на наречену й випив вино. Це вплинуло дивним чином, люди в кімнаті почали зникати, залишились тільки вони з нареченою. Вона взяла його за руку і притягнула до себе. Поцілунок був довгим, її зовнішність змінювалась, по черзі перетворюючись на його колишніх дружин, коханок, приятельок. Вервечкою вони проходили через його обійми. Але жодного смаку любові він не відчув, ніби цілував дерево. Може, тому, що вони були його вчорашнім днем, як випалена цигарка, навіть дим розвіявся...

2. Жоден вчинок не змінить твого становища

Через багато кімнат пройшов він, може, їх була навіть тисяча. У тисяча першій висіло люстро, але він не побачив у ньому себе. Акробат підійшов ближче та здогадався, що можна пройти крізь скло, спочатку простягнув руки, тоді тулуб, і так пройшов усередину дзеркала. Але коли озирнувся, то побачив у кімнаті себе. Той інший виходив з кімнати і спускався з дерева. Те ж саме робив він сам, ставши дзеркальним.

Кицька щезла, загубилась в одній з кімнат. Він не знав, чи стала вона знову жінкою. Якщо так, то вона могла знову співати пісню про свою матір.

Від глядачів залишились лише висхлі оболонки. Коли він торкався їх, вони падали і, розсипаючись, перетворювались на різнобарвний пісок, який вітер розсіював повсюди.

– Відкрию фабрику піскових годинників. Кожен з них опиниться у скляній колбі й, пересипаючись, буде створювати для себе ілюзію часу. Лише ілюзію.

© Copyright: Илья Бек, 2009