Олександр Кларенс – чудовий оповідач, майстер діалогу. У його прозі завжди присутня любов до світу, не показна, а трохи іронічна. Він відчуває сам і вміє як ніхто передати почуття та настрій.

Ласточкін

Край дороги ледь помітно ворушилась сіра грудочка, схожа на забруднену ганчірку. Довелось нахилитись. Точно. Він. Птах.

– Хто ж тебе так?!.. Ого-го!..

Маленьке майже без пуху тільце усе було всіяне паразитами. Різне бачив, але щоб отак!..

– Текс-текс… І – наші дії?.. А-а… Підемо, птахо, рятуватися будемо.

Удома спершу роздивився уважно. Якась гидота... пташині блохи чи що... І чому я музикант, а не Мийдодір... себто – Айболить... Гаразд, прорвемось. Не вчора народився.

   –  Дівчино, у вас є що-небудь від комах?
   –  В якому сенсі?
   –  А який може бути сенс у комах?
   – Від тарганів у магазині... липучки також там... ртутна мазь... іноді гасом... Кажуть, допомагає.
   –  Мені від бліх.
  
Дистанція збільшилась удвічі.

   –  Не лякайтесь, не від собачих.
   –  Я про людських не чула.
   –  Я також… Від пташиних.
   –  Ви що, курей розводите?
   –  Ні, у мене Ласточкін удома… сам… помирає… здається.
   –  Нічого немає, ось... візьміть від комарів...
   –  Гаразд… Тобто дякую. Скільки з мене?..

Принесена отрута вилита у ванночку для хімікатів, що залишилася від фотографічного минулого; трішки води... А трохи – це скільки? Як спирт? Чи коли горілку пивом запиваєш?

– А-а… була не була!.. Ну, Птахо, пірнай!

Ані бульки, ні сплеску. Пішов з головою.
Доки я лічив… до… п’я… ти-и…и…

– Так, птахо, доста з тебе!

У ванночці утворився тонкий шар сміття. Вся комашина нечисть спливла догори черевом.

– Ніфігусеньки!.. Оце так трутка!.. Душевна... Усе, птасі капець.

А хто нам обіцяв, що вийде? Отже, продовжуємо.

Сполоснувши трохи водою з-під крана, я поклав птаху сушитися на м’яку шматину і подався  надвір. Через десять хвилин у мене в руках був оберемок подорожника. Далі не стільки неприємна, скільки незвична справа. Ретельно помитий подорожник довелось увесь пережувати, а з отриманої маси я спорудив лігво для підопічного. Що вдієш – йому все одно помирати, а я, дивись, ще й Мийдодіром стану... тобто Айболитем...

Ближче до вечора птах став подавати ознаки життя. Але від запропонованих шкідників полів навідріз відмовився. Довелося знову пертися до аптеки. За піпеткою. Таке відчуття, що на мене там чекали. Нехай, тремтіть, леді, ось птаху вилікую і до вас доберусь.

Разпустив трохи цукру, і теплою глюкозою влаштував примусове годування. І це в кошенятка маленький шлунок? Ви маленьких не бачили.

Рештки довелось вилити. Все одно кожен раз доведеться готувати наново.

…І  так щодень: годівля, подорожник, годівля... годівля...

На другий тиждень птаха зжер першу муху! Тепер я став мухоловом. Мухи це зрозуміли наступного дня. Ще через день навіть розкладені приманки не допомагали мухам побороти страх перед смертю. Перед птахою знову постав привид голодного скону.

Довелось піти на ризик. Купив у підвалі рибину й закинув її на балкон. Опариші не примусили себе довго чекати.

Була ще одна проблема. Птаха панічно мене боявся. Щоб його нагодувати, мені доводилось облазити навкарачки усі потаємні закапелки. Якось я шукав його шість годин. Коли знайшов – мало не заплакав. Що ж ти, пернатий, зі мною робиш...

Під кінець третього тижня він перестав мене боятись, тобто не мене, а моїх рук. Я, здається, був для нього чимось поза межами містики. Міг довго сидіти на долоні, подзьобуючи пальці. Мої спроби перевірити його здатність до польотів закінчувались однаково – він з’їжджав з долоні й пікірував у далекий кут, з якого поглядав на мене своїми намистинами:  – Ну, що, чоловіче?

У середині серпня повітря наповнилося пташиним гомоном, – почались передосінні перелітні збори. Птах виявив незвичайну спритність, і годинами сидів на підвіконні, розпластавшись вздовж віконного скла і дрібно здригаючись від надто яскравих криків своїх родичів.

Час.

Я взяв птаха в обидві долоні й вийшов на галявину. Не хотів такий урочистий момент псувати балконним  пейзажем.

Повільно розтулив долоні – птаха сидів як звичайно, як завжди. Тоді я трохи підняв його і сказав: – Лети-и...

І я зрозумів, чому він не літав удома. Після мого «ле-» було моє «-ти», розтягнуте на сотню метрів  польоту Ласточкіна; тут до нього підлетіла ще одна птаха, напала, як маленький учень яструба, розклювавши йому півхвоста – і далі вони вже летіли разом, поряд. Перо до пера.

© Copyright: Александр Кларенс, 2008

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
28.06.2009

Читайте також у рубриці: