Ігор Олін

Юродива

I.

Часом мені кортить до міста. Хоча направду я не люблю його. Та все ж іноді так комфортно пройтися центральними вулицями, коли довкола багато людей, транспорту, електричної реклами. Усе поспішає, їде, мерехтить. І в цьому безупинному русі нікому до тебе нема діла. Жодної різниці – чи ти чоловік, чи жінка, молодий або старий, розумний чи дурний, хворий або здоровий. Прийдеш і відійдеш непоміченим. Зануришся в кипучу ріку життя, огорне тебе приємним холодком, як від джерела в яру закинутого покосу. Тільки напитися з цього джерела не можна, не можеш.

Чудово їхати першим автобусом вихідного дня. Він завше напівпорожній, пасажири сонні та спокійні, кондуктор надзвичайно ввічливий і поблажливий. Обов’язково відшукається місце коло вікна, і можна з великою втіхою розглядати міцніючу зелень лук та лісів, притихлі села, стрімкість поодиноких автівок. У такий ранок здається, що всюди зачаїлось щастя. 

Я проходжу по вулиці Леніна. Існує деякий дисонанс у порівнянні великих й тісно наліплених дев’ятиповерхівок та незначній кількості пішоходів. Утім, до вечора місто постане у всій красі. Але ввечері воно надто холодне, і на мою думку, неприступне. Зате вранці – мляве, миле, ніжне, в кожному разі, не надто перебірливе. Потайки роздивляюсь перехожих. Якщо хтось раптом упіймає мій погляд, посміхаюсь та відвертаюсь до вітрин. І вже ж обов’язково завітаю до «Фруктів-овочів». Це моя улюблена крамничка. Непоказна, скромна, зате всередині надзвичайно затишна, там постійно смачний м’який запах. Жінки-продавці, чия увага не силувана, природня. 

Того дня я купив по кілограму огірків та помідорів. На початку літа городи ще порожні, і я називаю червень «голодним місяцем». Закортіло нарізати салат, додати в нього ріпчастої цибулі, заправити олією. І вже ласо думав, що ж іще залишиться, аби наступного разу замінити олію сметаною. А тут надокучив люд, що висипав погуляти. Автівки, котрі заполонили проїжджу частину, нестерпно чаділи й гуркотіли. Я підійшов до зупинки. І це місце викликало в мене неприємний спогад. Позаторік довелось стати свідком сцени, коли двоє завзятих парубків відібрали в старого – торговця квітами – букет. Старий ображено і зовсім не страшно кричав услід парочці, що неквапно віддалялась в бік парку. Мені б – ну, не кинутися, а бодай крикнути, заявити про незгоду. Кому можна подарувати вкрадений букет? Мамі, коханій?! Старий, той переживе образу, а вам як обернеться? Ні, не закричав я тоді, побоявся... 

Тут мене покликали приятелі, Едик і Микола. Їхній вигляд змушував посміхнутись. Незвично було бачити їх не в костюмах та сорочках, а в трохи потертій спортивній одежі, з туристськими наплечниками. Вони пояснили, що вирушають у хресну ходу на ріку Велику. Здається, їхнє повідомлення мене здивувало, хоча це слово не зовсім точно відображає те, що я тоді відчув. Уперше я серйозно придивився до людей, що йшли на хресну ходу, хоча нераз доводилось їх зустрічати. Не міг не зустрічати, тому що їхній шлях пролягав через моє рідне село. У вісімдесяті поруч з центральною площею на пагорбі, який ми, школярі, називали «горою», у той час розміщувались бригади працівників внутрішніх справ. Вони виловлювали прочан, здебільшого, самих бабусь. Згорблені, з торбинами за плечима, часто з паличками, старенькі обходили село галявинами, лісовими стежками, щоб подолати кордони людей при виконанні й сховатися в непроїзній глушині, де стародавніми шляхами вятський селянин ніс ікону Миколая Чудотворця. Я ніколи не дражнив прочан. Моя бабуся була віруючою і носила на тілі хрестика, й часом мене хрестила, на що я кривився й бурчав: «Бога немає». Проте бабусю любив, а вона говорила, що пішла би також на прощу, якби не боліли ноги. Я слухав і не міг уявити її, таку добру й світлу, поряд з тими похмурими темними кривими постатями, що швидко крокували по завулках й розчинялись в лісовій далечині.

І раптом в хресну ходу йдуть звичайні, молоді люди. Ми спілкуємося, бачимося як в читальному залі бібліотеки, так і на дискотеках. Навіть якось випивали разом на дні народження. Навіщо йдуть? 

Надійшла Ірина, ми разом навчались в інституті, і я глибоко симпатизував цій дівчині:

Ходімо з нами!

Побути з гарненькою дівчиною виявилось спокусливим. Забувши про салат, я миттю погодився й вирушив з товаришами до Трифонового монастиря. 

Пакунок з огірками так і залишився моєю єдиною ношею на кілометрів сорок, аж до Загар’я, де його вміст став спільним набутком групи.

II.

Служба в монастирському храмі тривала довго. Я чекав супутників біля входу, не наважившись увійти до середини. День видався спекотний, і я сховався від сонця на кам’яній основі металевої решітчатої огорожі у затінку дерев. Так гарячого полудня падаєш в сіно копиці і шкірою обличчя відчуваєш найтонші подуви вітерця. Я байдуже розглядав міщухів, які сновигали повз мене, доки віддалік у стомливому очікуванні не завмерла вона... 

Вона вразила мене, як тільки я її побачив. Худенька юна особа в заяложеному сарафані, в чорній недоладній довгій спідниці, вицвілій ще бозна-коли хустині, моторошних величезних черевиках чорно-коричневого забарвлення. Перепрошую, що не можу більш ретельно описати деталі її зовнішнього вигляду. Пізніше упіймав себе на думці, що я так і не визначив, гарна вона чи ні, чи густе в неї волосся, довгі вії, а чи тонкі пальчики. Ба, ще гірше, після походу я ніяк не міг у пам’яті укласти її фотопортрет. Розмиті риси обличчя спливали у свідомості, розвіювались, стирались, ніби на них тиснув її сукупний образ – дивний, фантастичний, неймовірний, та все ж надзвичайно притягуючий.  

Лише одного разу я зіткнувся з чимось схожим. У електричці, повертаючись з грибного полювання, я розговорився з дівчиною років сімнадцяти. Вона була низькою на зріст, крихітною, постриженою наголо. Лиса голівка відтіняла миле личко, коричневі чисті очі пристрасно зблискували, а у мові відчувалась палка наполегливість. На колінах вона тримала простий мішок, наповнений книгами. Ця ноша була заважкою для неї, але вона вперто тягла її, а я допомагав їй завантажитись у вагон. Мішок був повний «Бхагавадгіти». Вона розповіла, що їздила поширювати істинне віровчення в ПТУ, де готують водіїв, трактористів та слюсарів. Образилась, коли я зареготав. Вибачила, коли побачила на моїй фізіономії захват, що її не обкинули матюками, вислухали, розпитували. Правда, книжок не купили. Потім ми балакали про різне. Слух різали в її устах постійні «милосердя», «справедливість», «обов’язок», утім, вимовлялись вони таким ніжним голосом, що можна було слухати будь-що. Вона запросила мене на зібрання громади кришнаїтів, дала адресу й телефон, я так ними й не скористався. Подарований томик «Бхагавадгіти» досі припада пилом на книжковій полиці вдома у батьків, нагадуючи про цю випадкову зустріч. 

Так от, вона також була вбрана не просто невиразно, а кепсько. Але при цьому відчувалось, що одягалась вона так навмисне, у її вигляді було щось вдаване. А ось одежа юної особи біля монастиря виглядала на ній доречно. Як на персонажах картин Маковского чи Перова – навіть якщо ті в порваній мішковині, нам не здається, що вони повинні бути в чомусь іншому. Вона стояла нерухома й зосереджена, її швидко оточили тітки, бабці, якщо відходили одні, одразу ж їх місце заступали інші. Усі вони протягували їй якісь булки, пироги, сухарі. Дівчина звично зіщулилась, ніби не помічаючи довкола себе вибагливого танцю, дивилась повз них, угору. Я мимоволі підняв голову, й купол церкви вперше зачарував мене своєю красою.

Я поцікавився у приятелів, чи не знають вони цієї дивно одягненої дівчини. Коля знав: « Це Катя, юродива». 

Юродива? Згідно моїх позаісторичних уявлень, юродивими були або брудні, з зашмарканими бородами літні пияки, або кликуші, що примовляли верескливими голосами. У крайньому випадку, з певним сумнівом я міг зарахувати до них Колю Маниного й Валю Дуру. 

Перший мешкав через поле від нашого двору у звичайній сільській хаті. Мені було років вісім, коли я довідався, що цей сорокалітній чоловік не син, а чоловік старої баби Мані, яка ледве вставала з печі. Чимось він був мені неприємний, я намагався, коли це було можливо, уникнути з ним зустрічі, якщо він йшов неподалік. Якось він покликав мене, нудно й довго заговорив. Я не запам’ятав про що, оскільки думав лише, як закінчити небажане спілкування. Нарешті до мене дійшло, що він просить допомогти йому перенести довгу дошку. Я допоміг, лічачи кроки до моменту розлуки, і не став вислуховувати слів подяки. А коли тижнів через два на прохання поштаря заносив до його поштової скриньки газету, а по дорозі з’їв кілька ягід малини на стежці через великий сад, Коля Манин не забарився пройти повз школу. Ми з однокласниками носили дрова, він в їхній присутності обізвав мене очкариком, тицяв у мій бік вказівним пальцем та звинувачував у крадіжці малини. Коли баба Маня померла, він продав дім. Подейкували, начебто він далі перебирався від бабці до бабці, але стверджувати не можу. 

Валю цілком характеризувало її прізвисько. Чоловікувата, з пишною рослинністю під носом та на підборідді, вона ненавиділа хлопців і налітала на нас з батогами, кидала в нас краденою колгоспною картоплею та кляла.
 
До Каті я вважав юродивими саме їх. Погляд цієї дівчини однозначно викреслив Манина з Дурою з даного списку. Коля додав, що знав Катю по школі. Вона чудово навчалась, мала виняткові здібності до математики. Вражала ровесників тим, що могла миттєво множити й ділити чотиризначні число. Мала закінчити школу з медаллю, але кинула навчання, пішла з родини та влаштувалась при церкві. Нікому, наскільки йому було відомо, не пояснювала своїх вчинків, напевно, далася взнаки якась душевна хвороба. 

Ми вийшли з міста перед обідом. Сотні, може навіть, тисячі людей тягучим потоком розтягнулись мостом через ріку. У зблисках сірої води мені ввижався образ причинної дівчини. 

III.

Після відправи у Макар’ївській церкві учасники ходи обігнули великий цвинтар та вийшли на польову дорогу. Я важко переношу натовп, великі скупчення людей, хай буде це ринок, стадіон чи площа перед святковим концертом. Але в хресній ході мій стан був зовсім інший. Замість звичного відчуття тривоги в цій рухомій масі я буквально поринув у величну й урочисту атмосферу, внутрішню радість і душевний трепет.

Налетів вітер, пройшла гроза з градом, раптово перемінилась погода. Повіяв сіверко, за лічені години різко схолодніло. У поході напевно б запанував смуток, але змоклі прочани ніби не помічали змін, що відбувались. Їхня хода на шляху, що наближав до Бога, ставала лише твердішою. 

Я поступово усвідомив, що весь час намагаюсь знайти Катю. Уже давно загубились мої знайомі, і це анітрохи мене не збентежило. На привалах я ловив поглядом юродиву. До речі, це вдавалося легко. Вона була разом з усіма, і водночас – трохи збоку. Виходила в поле та зривала ромашки. Одна нога трохи зігнута в коліні, голова схилилась набік. У ці хвилини я стежив за нею, не відводячи погляду й, зізнаюсь, мені подобалось дивитись на неї. Повторюю, що не знаю, чи була вона гарна. Я спостерігав за нею, як за заходом сонця, як за вигином ріки, за плавністю пагорба, за казковістю дрімучого лісу. З ромашкою в руці вона була прекрасна, незважаючи на недоладну спідницю, грубі черевики, вицвілу хустину. 

На російських просторах поруч з Катею походжав велетенських розмірів омоновець. А вона – стеблинка -- так впевнено існувала в світі, що ані велетні, ні супермоделі не могли претендувати на її п’єдестал. У цій дівчині було щось таке, чого ніхто більше не мав. 
Мені кортіло заговорити до неї, але я боявся, що вона побачить мене наскрізь і відкине. 

…У селі я на хвильку забіг до мами, одягнув куртку та сказав, що вирушаю у Великорецьке. Перехід мені, погано фізично підготовленому, давався важко. Мжичка, яку я обожнюю восени, зараз стала моїм найлютішим ворогом. А ще я намуляв ноги. Утомився не так від довгого шляху, як від надто повільного темпу ходи. Часті короткі зупинки, нічліг у жахливій тісняві, що перетворювала ночі на безсоння, добивали. Я падав на землю, але через кілька хвилин, холод від неї проникав крізь куртку, і доводилось підводитися, щоб хоча якось зігрітись. 

В Горохові, напившись гарячого чаю, я відсипався, незважаючи вже на жодні зовнішні обставини. Прокинувшись у густій траві, побачив Катю, що сиділа поряд зі мною. Я тремтів від холоду. Катю в її легкій одежині аж трусило. Хтось накинув на неї ковдру, яка сповзла з дівочих плечей, і вона не намагалась її підняти. 

Юродива, обхопивши коліна руками, стискала в долоньках образок, пильно вдивляючись в обличчя святого, й неголосно шепотіла молитву. Вигляд дівчини, якою трясе від холоду, і її смирення перед цим катуванням, що виявлялось в посинілих устах, що шепотіли, назавжди врізались мені в пам’ять. Ірина, яка прокинулась після мене біля стіни напівзруйнованої, сумно величної церкви обурилась, що я не рятую замерзаючу сусідку. Катя перелякано на це відреагувала: 

-- Мені нічего не потрібно! 

Я звернув увагу, що багато-хто повернув голову в наш бік. Чути голос юродивої доводилось нечасто. 

Я запропонував їй бутерброд. Вона відвернулась мовчки. Трохи образившись, я відійшов:

-- Як хочеш! 

Згодом, за роки, я мав розмову з однією розумною жінкою. Розповідаючи їй цю історію, я зауважив, що ніколи не міг зрозуміти та прийняти те, що Катя жодного разу не взяла у когось щось у дарунок. Їй простягали печиво, пряники, цукерки від усього серця, з теплом, але кожного разу відходили розчарованими. “Видно, Бог гнівається на щось”, - казав багато хто. Маленькадівчинка піднесла тарілочку з кашею, Катя відійшла. Бабця тягла останній кусень хліба, Катя ігнорувала. Кульгавий інвалід, що на милицях подолав десятки верст, пропонував чаю. «Та візьми ж нарешті!» - вимагав, кричучи про себе. Вона відходила. «Дурепа!» - вирвалось у мене несамохіть. Розумна жінка пояснила мені, що усі ті, хто її жаліє, даремно ображаються. Вона не брала в них нічого не тому, що не бачила їхньої доброти. Ні, вона не хотіла вводити їх в оману, начебто через її ставлення до них вони зможуть упіймати Божу прихильність. Тому й вважала себе недостойною брати участь у цьому .

Так чи інак, але занурюватися у філософські глибини мені не дано.

Образившись на юродиву, я намагався більше її не помічати. Дорога сприяла розмовам з супутниками. На черговий нічліг ми повкладались у просторому сільському клубі, сміялись аби з чого. Потім нові прибульці нас потіснили, і я, що звик уві сні повертатися на 90 градусів, не зміг заснути знову. Вийшов на вулицю прогулятися по незнайомому селі. На лаві у дворі сиділа Катя. Її страждання тривали. Я сказав їй, що у нас є вільне місце й наполегливо кликав підвестися. Врешті довелось махнути рукою, оскільки вона зовсім не відповідала і лише бічним зором (може, здалося – було доволі темно, хай і червневі ночі) я зауважував, що вона кидає на мене погляд спідлоба.
 
На великому привалі наступного дня юродива раптом підійшла до мене. Попросила чаю, без цукру. Я простягнув горня:

-- Пий, скільки хочеш!

Вона випила половину й віддала назад. Я допив решту. Катя простягнула мені шматочок хліба. Я засміявся, тому що їсти не хотілося, однак чомусь було приємно. Катя посміхнулась, наші очі зустрілись. Можете мені не повірити, але я переконаний – це не були очі божевільної, фанатика. Це були проникливі й печальні очі, живі та неймовірно красиві, але заторкнуті незбагненною скорботою.

Я побачив Катю ще один раз, через декілька років. Зайшов до храму Трифонового монастиря, зрідка я відвідував його. Юродива стояла поряд з церковною крамничкою. На мить мені здалося, що вона мене впізнала. На моє питання вона промовчала. Коли вона заходила до службового приміщення, то обернулась і на хвилю затримала на мені свій погляд. Її очі були такими ж проникливими та печальними. Чи були вони, як і раніше, живими та красивими? На жаль, сльози, що зблиснули в неї, сховали від мене це.

© Copyright: Игорь Олин, 2009

Коментувати...

Переклад українською Галини Пагутяк
26.06.2009

Читайте також у рубриці: