Табріз Алієв – народився в Чечні, емігрував до Західної Європи. Його новели обпалила безконечна війна, як і його долю. Дуже виразне, образне письмо збагачують майстерні деталі. Чимось Табрізова проза мені нагадує Стефаникову.

Діти

Я повертався з поля бою, лежав у старому, напхом напханому потязі, десь нагорі, в ногах у мене сиділо двійко маленьких хлопчиків, лежали сумки й валізи, у мене болів живіт, як і всі рани та садна на тілі, у голові було... нічого там не було, лише втома, біль і кров, й обличчя друзів, які назавжди залишились там...

Я провалювався у безвість, намагаючись не змахнути хлоп’ят з полиці, а очі ще тягнулись за вікно, де небо прикрашали чорні й сірі клубки диму...

І крізь оту хворобливу запону зі звуків, запахів, зітхань та шуму коліс я почув неквапний старечий голос: 

Його звали Рамізом, був він з аварців, а її Лізою, вона наша молодша.І як побачили одне одного, то закохались відразу, і що за любов була, Боже ти мій!

Як же він гарно залицявся, а вона з таким трепетом і ніжністю піклувалась про нього. Уночі не спала, якщо він не приходив, шматок від його сорочки тримала коло лиця. З нами сварилась, а до нього бігла.

Ну, ось час настав, погодились ми, віддали йому Лізку. Гарна пара була, наче намальована! Лізка світла, а брови й коси чорні, а він чорний наче смола, високий, дужий. На руках її носив. Як вони любились, Боже ти мій!

А там Раміз дім побудував, і все у них було, и чекали на дитинку, і як вже тішились! Раміз казав – подаруй мені сина, виховаю з нього справжнього чоловіка!

А Лізка говорила: – А мені дівчинки теж хочеться, маленької ніжної хазяєчки! 
І знаєте що – народила двійнят, сина й доньку! 

Небо до дітей ладні були прихилити, чужих та малознайомих Раміз до них навіть не підпускав, імена вибирали їм у священних книгах, тремтіли над ними, наче над небожителями. 

– І що потім? – спитав жіночий втомлений голос. Такі голоси бувають у вдів, які знають, чим закінчуються в наших краях добрі казки та історії.
– Та ні, нічого, – продовжив оповідач, – виросли діти, Джаміль поїхав, з батьком не ладнав, зв’язався з якоюсь бандою, сидів у в’язниці, потім якось приїхав додому, а батько стрів його суворо, то він батька вдарив і пішов, й відтоді його не бачили.

А Зайну віддали за гарного хлопця, і родина гарна, і все як годиться, народила вона двох хлопців , а потім, 26 літ мала – закохалась в іншого, й почали вони потай зустрічатися, а чоловік дізнався, й обох зарізав. Довелось старому Рамізу через таку ганьбу на інше місце перебиратись, та подалі – погана слава далеко ходить.Ось і перебрався сюди, а прижитися не зумів. Почав пити, бучу здіймати, та й усе, зчепився з кимось, серце схопило, помер...

– А жінка його?
– А жінка все сина намагалась відшукати. Повернути, та не змогла, пропав він, може, і вмер десь, і як поховала вона чоловіка, лягла на ліжко, тиждень пролежала, й також до Аллаха вирушила. Ось вам і любов.

Я заплющив очі. Скорцюбився як міг та обняв хлоп’ят, щоб не попадали. Їхня мати з вдячністю подивилась на мене знизу й простягнула нам пакунок з пиріжками. Ми почали їсти, а вони, роздивляючись мої рани, питали пошепки: – А це боляче? Ти плакав? 
А я давав їм щиглів по носах і казав: – Хіба чоловіки плачуть через дрібниці?

І якось тепло стало мені на душі – й від цих худеньких хлопчиків, які ще ледь-ледь пахли дитинством, і від пряних пиріжків, від жінки, що поправляла там унизу хустину, і від потяга, що відносив мене подалі від цього пекла... 

Я обійняв хлоп’ят і заснув. 

© Copyright: Табриз Алиев, 2009

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
22.06.2009

Читайте також у рубриці: