"Львівська сага"

Ліле і Мадо

Вид на сучасну церкву св. Андрія. Архівне фото.

Вид на сучасну церкву св. Андрія. Архівне фото.

Частина друга "Львівської саги"

…На кожній новій сукні чи спідниці вона ножицями робила розріз так, щоби було видно її ніжку. І коли її вітчим, Ліщинський, доведений до нестями її впертістю, бив Ліле по обличчю, вона лише мовчки відверталася, витирала сльози. Та жодна кара не могла спинити вибрики Ліле: вже наступного дня кобіта шпацерувала центром Львова, світячи голою литкою.

Вітчим був баргяним від злости, а Ліле пливла гарна, мов пава, і всі циганки та міщанки оберталися їй услід: циганки із захватом, а міщанки шепотілися й підсміювались. 

Ліле була така гарна, що навіть зарізяці-вітчиму було шкода її часто бити. Скільки вже їй зашивали спідницю хатні робітниці, скільки ховали від Ліле ножиці та ножі, бритви, серпи й коси, скільки тримали її без їжі та води в коморі – Ліле все зносила, не змінивши своїх «бзіків» так само, як і краси, що видавалася частіше холодною й потойбічною.

Ліле, суха і виснажена, виходила з комори, коли суровий Ліщинський нарешті згадував про її існування, і велів випустити на світ Божий. Спідниця на ній була розірвана чи й розгризена, Ліщинський підходив до Ліле, брав її рукою за підборіддя і дивився падчерці у сірі, як попіл, вічі своїми сірими, як небо, очима. Насправді він жодної миті не забував про її муки, хоч сам був їх причиною. Емануїл Овербах-Ліщинський тримав у жмені весь львівський злочинний світ, а свою падчерку не міг втримати. Він, звичайно, міг її убити, але від того Ліщинського рятувала її краса. Краса Ліле. Кажу, що рятувала його, а не її, бо – їй бо! – такій жінці краще б стати королевою в пеклі, ніж бути падчеркою бандита тут, на грішній землі. 

І був у Львові кат. Він був із давнього роду катів, що стинали голови ще прапрадідусям львів’ян та львів’янок. Кликали ту родину Малодобрими – бо віддавна так повелося. А що страти на горло у Львові перевелися, і всіх злодюг та пройдисвітів карала цісарська влада, то Малодобрі залишилися без засобів до існування. Зосталася за ними тільки квартира в старому будинку з кажанами на горищі. Батько Зеника Малодоброго став різником і торгував м’ясом на Руській. А Зеник... той, казали, бозна-в-кого вдався. Кажуть йому: зарубай курку – не може. Здоровий хлопець, як бицьо, а сокиру в руці не втримає. Долоня, як блюдечко, а рука тремтить, коли ніж йому батько дає. І раніше за Малодобрими лиха слава ходила, а тепер хто мимо проходить – то й плюне. Як Зеник із батьком, то бояться, капелюха торкаються: «добрий день!» та «добридень», а як Зеник сам – плюють услід і не стидаються. 

Виріс Зеник нівроку легінем, і всі його «катом» кличуть, як насміхаються. А він собі обрав імення Мадо. Та так мало хто його кликав. 

Мадо стояв на Ринку, затиснувши в руці жмуток пенькового мотуззя, яким батько обв’язував ковбаси, і дивився на довгий автомобіль, в якому за кермом їхав Ліщинський, а поруч сиділа Ліле. Своїх фавориток із кабаре Ліщинський возив завше на задньому сидінні, а Ліле їздила тільки поруч із ним: так він хотів. Минув би ще рік-другий, і Овербах-Ліщинський змусив би Львів пишатися цією жінкою…

Мадо стояв, затиснувши в руці мотуззя, що стирчало навсібіч, наче квіти, і дивився на Ліле, на її холодну красу, що повільно і невблаганно наближалася до нього. 

Машина зупинилася, лакований черевик Ліщинського став на брук… Мадо бачив, як вусатий пан подає руку Ліле, як він допомагає їй спуститися з високої сходинки, він чув, як панянка натиснула на грушу клаксона, привертаючи увагу всього Ринку до своєї персони. І в ту мить, коли все на Ринку завмерло, і всі обличчя міщан обернулися до Ліле, Мадо відвернувся. 

Ліле поглянула на Мадо і підійшла. 

- Ліле! – гукнув до неї вітчим.

Ліле мовчки обійшла навколо Мадо і зазирнула йому в очі, а тоді постукала черевичками до Ліщинського. Він узяв її попід руку, і обидвоє зникли в брамі однієї з кам’яниць.

Коли надвечір вони вийшли звідтам, Мадо ще стояв на своєму місці, наче зачарований. Ліщинський ледь помітно кивну йому, проходячи повз. 

- Хто цей хлопець? – спитала Ліле.
- Різницький син.
- Він з Малодобрих?

Ліщинський не відповів, а лише смикнув Ліле так, що вона заточилася. Мадо бачив це і те, що до машини Ліле забиралася сама, засліпивши його своєю литкою, що випнулася в розріз спідниці. Ліле всілася тепер позаду, обернулася до Мадо і подарувала йому усмішку.

***

Мадо захворів. Ліле ввижалася йому в кожній перехожій; у кожній посмішці він бачив її посмішку, в кожному гуці – стукіт її підборів, в кожному блиску – місячне сяєво її шкіри.

Так минула ціла вічність. Мадо так звик до Ліле у мріях, що коли вона наяву спустилася до пивниці, де Мадо продавав м’ясо, він навіть не здивувався і не зрадив своїх радощів. Над Мадо висіли на гаках телячі ноги. 

- Так он де ти працюєш? – Ліле дивилася у вічі Мадо. 
- Батько просив замінити.
- Ти добре знаєш Кайзервальд?.. 
- Начеб.
- То давай на неділю...

Вона чекала на Мадо з плетеним кошиком у руці. У кошику були наїдки. Над містом звисала сіра хмара. 

– Що, як буде дощ? – запитав Мадо.
- Однаково, бо я втекла.
- Батько буде тебе бити.
- Він мені не батько. Усі це знають у Леві, – засміялася Ліле, – це найперше, а по-друге, він уже мене бив, – Ліле вистромила з-під спідниці ніжку у французькому літньому черевичку – на її литці світив великий синець. Мадо дивився на нього, стиснувши в долоні держак різницької сокирки.  

На Кайзервальді вони взялися за руки. Що глибше вони заходили до зеленої гущавини, то міцнішим ставав потиск їх долонь, їхні пальці спліталися, а подих частішав. Вони зайшли за кущ ліщини.

…Міщанки поспіхом збирали свої кошики та підстилки, гукали дітей та забиралися з галявини. Їх гнали не так перші краплі зливи, як голос молодої жінки.

- Не стогни так, – просив Мадо Ліле. – Коли ти так стогнеш, мені здається, що я роблю тобі боляче. 

Хмара минула місто, не випавши зливою. Мадо спостерігав за яскраво-зеленим павуком, що повз по стеблині. Ліле лоскотала хлопця травинкою по щоці, прилігши поруч.

– Ти мав рацію, – сказала Ліле, – Ліщинський таки мій батько.
– Чому він представляє себе вітчимом? – підняв свої густі брови Мадо.
- Се через репутацію моєї матері. Вона танцювала в кабаре. А він вдає із себе святого: прихистив сирітку.
- Покидьок!  
- Якби не був рідним, то я би танцювала в кабаре, і він би мене ґвалтував. Та раніше я би втекла від нього. 
- Його покарає Бог.
- Я щоранку просила в Бога здоров’я та довгих літ для тата і щовечора мріяла його вбити. І так більше не можу. Я вирішила. Я уб’ю його: це буде простіше, ніж йому вибачити. 
- Ні, повір мені, це непросто! – Мадо стрепенувся. – Ти не знаєш, як це не просто! Я знаю. Я з родини катів.
- Я застрелю його з пістоля. Ось дивися... – з дна кошика Ліле добула загорнутий у хустинку дамський кольт. – Мені все одно, що зі мною буде потім. Але я не можу щоранку просити для нього здоров’я. Це занадто. 
- Можливо, твого батька невдовзі візьме поліція. Містом ходять чутки...
- Тим більше, – сірі очі Ліле горіли жаринами, – слід поспішати.
- Ні, не роби цього! – Мадо взяв Ліле за руки.
- Не відмовиш, – Ліле непорушно дивилася йому просто у вічі, – Мені справді непросто було на це зважитись. 
- Давай... давай я застрелю твого батька.
- Ти з іншого тіста. І я тебе люблю.
- І я тебе люблю, Ліле!
- Уже нічого не вдієш, Мадо... 

Вони залишилися на Кайзервальді до ранку, розпалили багаття і грілися біля нього. Місяць був у повні. 

Над ранок, коли Ліле ще спала, Мадо прокинувся. Він дістав з дна кошика зброю, обережно й ніжно поцілував Ліле в щоку і рушив по траві, збиваючи холошами росу зі стебел.

… До кабінету Ліщинського постукали. Він саме стояв біля вікна з горням кави руці, а в другій тримав та уважно розглядав невеличку статуетку мавпи, що сиділа по-турецьки. “Так” – сказав Ліщинський та поставив статуетку на стіл. До кімнати увійшов бородатий грек Стасвос, секретар Ліщинського, а за ним – двоє кремезних дядьків. Попід руки вони тягнули Мадо.
 
– Це хто? – здивувався Ліщинський. 
Мадо підняв голову: його обличчя було розбите.
– Се ти, малий кате?.. – ще більше подивувався Ліщинський.
– Він хотів пройти до вас, пане, – мовив Стасвос, – ми знайшли в нього оце, – він простягнув Ліщинському пістолет. Ліщинський глянув на зброю й розсміявся так, як умів це робити лише він: громовим сміхом. 
– Пукавка. Від неї більше гуркоту, ніж діла.
– Я не хотів убивати вас, пане, – прохрипів Мадо.
– Це було б дивно, – ще сміявся Ліщинський, – той Зеник-кат, що курці голови не втне... Але в тебе, мабуть, до мене пильне діло?.. Пустіть уже... – здоровані звільнили заведені назад руки Мадо, він заточився. Ліщинський сам підсунув хлопцеві стілець зі словами: – Дуже мило! Я вже маю підозру, у чім тут річ... – він поглянув на Стасвоса: – У нас буде конфіденційна бесіда... 

Ліщинський та Мадо залишилися віч-на-віч. 
– Я приніс вам пістолет, з якого вас хотіли убити, – сказав Мадо, – але я хочу поміняти його на ваше слово, пане.
– Яке слово?
– Що ви погодитеся на наше з Ліле весілля. 
Ліщинський крутив на пальці револьвер Ліле та посміхався у вуса: 
– Я подарував Ліле пукавку позавчора. Швидко ж ця річ пішла в хід. 
– То як, ви дасте вашу згоду? – Мадо з надією зазирав ув очі Ліщинського.
– Ти ще молокосос. Я зроблю з Ліле світську панну, і видам заміж за достойного фацета: як не графа, то барона. Вона може звабити й чорта, і я з цього скористаюсь, хлопче.
– Вона не вернеться до вас, пане!
– Вернеться, Зенику. Їй же ще треба мене вбити! – Ліщинський зареготав. – Хіба не тебе це стерво підіслало на мою погибель? – він засміявся іще гучніше. – Я ж бо підписав на неї заповіт. Чи вона тобі не казала?.. Авжеж, вона тобі цього не казала!.. Зеник-кат прийшов убивати старого злодія Ліщинського! Той Зеник, що й мухи не може плеснути!..  

Мадо закусив закривавлену губу, його зіниці раптом звузилися: він помітив статуетку мавпи, що стояла на столі Ліщинського. Очі мавпи, зроблені з рубінів, на мить зблиснули.  

Ліщинський тим часом обернувся до Мадо спиною, направляючись до вікна. Мадо кинувся на нього ззаду та збив з ніг. Падаючи, Ліщинський впустив пістолет – той поїхав полірованою підлогою. Мадо навалився на Ліщинського, учепившись йому в горлянку, але раптом відчув нестерпний біль – старий бандит дістав з-за халяви ножа і полоснув Мадо по ребрах. Тоді Ліщинський вправно скинув Зеника з себе та підвівся. Мадо теж устав, тримаючись за бік. Його білу сорочку просотувала кров. 

– Та пукавка справді стріляє, повір, – важко дихаючи, Ліщинський показав на пістолет, що лежав у кутку кімнати, – але в мене є оце, – Ліщинський розстібнув камізельку, і Мадо побачив на ньому жилет, зроблений з чорних металевих пластин.  

Тут Мадо знов поглянув на статуетку мавпи – жовту, наче зроблену із золота. 
Ліщинський усе ще із ножем у руці на мить відвернувся і прочинив двері кабінету. Тієї ж миті Мадо ухопив мавпу – статуетка виявилася справді важкою – й пожбурив у Ліщинського. 

Важка прикраса влучила в голову старому бандитові, тож слова, які він збирався гукнути – щось на кшталт: “Гей, ви заснули, чи що?!” – назавжди лишилися йому на язиці. Ліщинський гучно й важко упав на порозі. Мадо озирнувся: він стояв біля прочиненого вікна, під яким починалися руді залізні й черепичні дахи. Коридором уже тупотіли кроки, і Мадо зі стогоном став на підвіконня.

... Він біг до Кайзервальду. Неймовірність та моторошність щойно заподіяного ним вчинку додавали Мадо сили. Він жодної миті не планував і не мав гадки убивати Ліщинського, але це трапилося: старого франта Ліщинського, лідера кримінального світу Львова, убито. 

Мадо біг дахами, і хтось біг за ним, Мадо стрибав у якісь подвір’я і біг донизу старими сходами, чуючи за собою відлуння чужих кроків. 

Він незчувся, як дістався уже Високого Замку, біжучи по закладених бруком вуличках, але незважаючи на те, що дорога вела його вверх, Мадо видавалося, що він простує униз – так прудко летіли його ноги. Лякаючи нечисленних перехожих кров’ю на сорочці і розуміючи, що в нього немає жодних шансів урятуватися, Мадо все одно біг туди – до галявини, де він залишив Ліле. 

І Мадо таки добіг, але Ліле на галявині не було. Лишився тільки плетений кошик і вим’ята трава. Мадо побачив це і упав без сил.  

***

 

Коментувати...

Петро ЯЦЕНКО
30.01.2009

Читайте також у рубриці: