"Львівська сага"

Золота мавпа
Перший розділ нової книги "Львівська сага"

Опубліковано в газеті

Опубліковано в газеті "Поступ"

… Чутка про те, що до Ліщинського на роботу іти не можна, швидко поширилася містом. Вона пурхнула по дешевих кнайпах, за порогом яких була вулична багнюка, пролетіла прохідними балконами в затхлих внутрішніх подвір’ях, опустилася на кінчики крил ангела на щойно встановленому пам’ятникові Адаму Міцкевичу і з нього розтеклася усіма закутками Львова.

Ліщинський був знаною в бандитських колах персоною. Там його, щоправда, називали «пан Лящ», але у поліційних зведеннях цей пан фігурував як Емануїл Овербах-Ліщинський. 

Ліщинський самотужки не обдурював, не крав і не вбивав, а був власником триповерхової будівлі на нинішньому проспекті Свободи, де нині на першому поверсі розташовано модну крамницю. До початку Першої світової в будівлі, що належала Ліщинському, був ресторан, де можна було замовити не лише страву й напій, але й дівицю.

Пан Лящ мав недобру репутацію, але славився тим, що полюбляв усякі «штуки». Він вдягався завше за останньою модою, одним із найперших купив величезний бензиновий автомобіль, на якому возив своїх фавориток до Опери, а ще взяв до себе на роботу двох мулаток, що відразу зробило його заклад «Три ліхтарі» популярнішим навіть від мандрівного китайського цирку.

Але того Ліщинському було мало. З Америки до одеського порту прибув ретельно запакований ящик із численними застережними написами. Ящик повантажили у залізничний вагон, і невдовзі робітники під наглядом самого Ліщинського розбивали дошки і ставили дивний апарат у підвалі «Трьох ліхтарів». Художник перемальовував апарат для вивіски. Невдовзі вона з’явилася трохи нижче від основної вивіски закладу Ліщинського.

«Американський автомат для вигравання мільйонів! – ішлося в рекламі. – Поклади крону і отримай двадцять крон!»  

Першою «жертвою» гральної машини став сам Ліщинський. Він кидав монети і смикав за ручку автомата два дні з перервами на короткий сон та їжу. Ліщинський вкинув до машини дві сотні крон, виграв їх, вкинув знову, відіграв половину і на цьому зупинився, задоволений. 

Автомат мав три віконця з картярськими символами, і коли в трьох вони збігалися, то, згідно з таблицею, гравець міг отримати ту чи іншу суму. До апарата було приставлено касира, який виплачував виграші, бо сам автомат міг тільки «з’їдати» монети. У кінці дня касир спеціальним ключиком відчиняв товсті металеві дверцята позаду машини, і забирав монети. 

Місць у «Трьох ліхтарях» перестало вистачати, тож Ліщинський терміново зробив окремий вхід до підвалу. Перед металевими дверима чергував швейцар, впускаючи тільки втрьох, а на вулиці цілу ніч стояв натовп охочих пограти в «американську машину». 

З часом ажіотаж потрохи вщух, а з касирами в Ліщинського почалися неприємності. Кожен із них вів грубезну книгу, куди щодня записував покладені до автомату суми і кількість виграшів. У кінці дня касир мусив підводити баланс, але не минало й кількох днів, як людина починала й собі грати з автоматом, а коли гроші із зарплатні вичерпувалися, касир відчиняв ключем дверцята автомата і… 

Прибутки Ліщинського падали. Спокусі азарту не могли протистояти навіть перевірені на інших посадах люди. Тоді пан Лящ призначив сувору кару: кожному, кого зловлять на грі з автоматом, кухар рубатиме пальця… І ось, коли охорона Ліщинського тягла до кухні ресторану чергового касира (бідака пручався і верещав, мов паця), Лящ зрозумів, що треба щось змінювати.

Ліщинський поїхав до свого давнього колеги, одноокого Палтуса, якого вважали наймудрішим злодієм не лише у всьому Львові, але й у цілій Австро-Угорщині. Палтус був уже в літах і заробляв на життя професією, яка зараз би називалася «менеджер із кадрів». Він знав у Львові всіх, знав про них усе, і знав, хто на що здатен. «Крім цього, я не знаю більше нічого, – казав Палтус, – тому дожив до своїх літ». 

Ліщинський без слів дав Палтусові пуделок із грошима. «Знайди мені людину без азарту, – сказав Ліщинський. – Вона має бути чоловіком, повнолітнім, уміти рахувати й писати».

Палтус прийшов до Ліщинського наступного дня. Зі собою він привів чоловічка середнього зросту, вбраного у стару шинель і дуже старі військові чоботи. 

Хто він? – запитав Ліщинський.
Колекціонер, – сказав Палтус. – Цінує гроші тільки як предмет замилування. Він не витратить задля примарного виграшу жодного геллера.
Гаразд, – сказав Ліщинський. – Але чому ти певен, що цей колекціонер не випотрошить мій апарат першого ж дня, аби купити собі якусь римську монетку?
Або ти довіряєш мені, – відказав Палтус, або я поверну гроші, – іншої людини без азарту я не знаю. 

Колекціонера звали пан Януш. Він мав каліграфічний почерк і швидко та точно сумував усе, що потрапляло до грального автомату, і віднімав усе, що слід було виплатити як виграш. Пан Януш не мав сім’ї. Він почав збирати монети ще у 12 років, і відтоді весь його час, усі поривання та мрії, а також усі заробітки були присвячені цьому захопленню. Януш знав, чим різняться монети гроссо і болоньїно, якою була вага найперших крейцерів, і чому посміхається Діана на колісниці, відчеканена на римських денаріях. Більше його не цікавило нічого на світі.

У перші тижні роботи пан Януш старанно підводив денний баланс у своїй грубій книзі, вигрібав із жерстяного ящичка добовий прибуток, з якого брав собі, за вказівкою пана Ліщинського, лише два відсотки. Та якогось дня його підрахунки виявились хибними. Порахувавши залишок грошей в апараті, пан Януш заледве не зойкнув: три крони! Ні, їх не бракувало. Три крони якимось чином оминули розрахунки Януша. Він міг присягнутися, що їх не вкидали до апарату, але зайві гроші в пуделку були!.. У касовій книзі для трьох крон не було місця. Додати ці гроші до суми сьогоднішньої виручки – означало викликати підозри до себе в пана Ляща, а тоді – хтозна – позбутися й пальця… Януш іще раз перевірив свої розрахунки – усе було гаразд, тож він із чистим сумлінням опустив три крони до кишені.

Ліщинський був задоволений новим касиром. Януш працював уже третій місяць, і його ще жодного разу не спіймали на фінансових махінаціях чи грі з автоматом. Ліщинський не раз власною персоною перевіряв касову книгу і навіть трохи шпигував за Янушем крізь спеціальне віконце під стелею, замасковане під вентиляцію. Януш був поза підозрами. Ліщинський призначив йому ще пів відсотка з виручки і думав замовити в Америці ще кілька «машин для заробляння грошей» – так Лящ називав автомат у вузькому колі не вельми поважної, проте заможної публіки. 

Януш відзначався надзвичайною працездатністю і ніколи не хворів. Його колишні колеги з контори, де він працював переписувачем, казали, що такого живучого клопа, як Януш, не знайдеш більше ніде в славній Австро-Угорщині… Щоправда, і смердючого теж… – додавали вони тихцем і реготали. 

Після кількох діб чергування біля апарату, коли Януш харчувався самим лише чорним хлібом і кип’яченою водою з кухні, він ішов до нумізматичної спілки. Там Януш зі знанням справи обирав потрібні для його колекції монети, загортав їх у папірці та відправлявся до орендованої кімнатки під дахом – спати. 

За деякий час Януш майже звик до того, що в кінці зміни йому залишалося кілька крон, не облікованих у книзі. Він ретельно рахував суми, що мали потрапити до апарату, ретельно виплачував виграші, але виходило, що зайві крони все одно з’являлися. Хтось або навмисне підсипав зайве до машини («і він дурень», – думав Януш), або ж вони виникали «з повітря» («а мене не турбує, звідки вони беруться», – казав Януш сам до себе). 

Грошей у Януша стало більше, проте це ніяк не позначилося на його зовнішньому вигляді: як і до того, всі прибутки Януш віддавав задля поповнення колекції. Він ходив так само в благенькій шинелці напіввійськового крою, а його старі чоботи майстри вже відмовлялися ремонтувати: вони розлазилися і смерділи.

Вечорами Януш, не роздягаючись (бо в його мансарді було по півроку зимно), сидів над столом у світлі гасової лампи і сортував монети, розкладаючи їх до склеєних із паперу конвертиків, а конвертики ховав до коробок, затягуючи їх мотузками. Від часу його праці в Ліщинського колекція Януша значно поповнилася, і це гріло його підстаркувате серце найбільше.

Перед Новим Роком відвідувачів у закладі Ліщинського було ще більше, ніж звичайно. Януш сидів за своїм столиком-касою поруч із апаратом дві доби з короткими «технічними» перервами на їжу. Навіть ця людина, що видавалася зробленою коли не з міцної криці, то з непотоплюваного дерева, відчула непереборну втому. Януш не без труднощів випхав чергових відвідувачів, зачинив перед натовпом, що ремствував, двері та повісив табличку «технічна перерва». Трохи подумавши, він замінив її табличкою «Зачинено». По той бік дверей чулися прокльони. «Ідіоти, – подумав Януш, – вони рвуться сюди, аби позбутися грошей. Але ж я знаю: на два програші буває лише один виграш».

Він повільно підійшов до свого столу, перерахував залишок у касі, полічив у стовпчик, перевіряючи, відклав десятки на рахівниці. Зараз він перерахує монети в автоматі: їх повинно бути рівно на три сотні крейцерів. Януш дістав з-за пазухи ключика на мотузку, нахилився до дверцят автомата і кілька разів провернув ключем у шпарині. У ящику для грошей було порожньо. Януш зачинив дверцята і відчинив їх іще раз, постукав пальцем по жерстяній стінці, потім почав злегка трусити апарат, намагався смикнути за ручку (це він категорично забороняв робити гравцям, які не кинули монету). В ящику було порожньо. 

Януш зблід, сів на стілець. Його руки тремтіли. Він шепотів, що його обікрали.

За деякий час Януш поривчастим рухом дістав з кишені аркуш, на якому він ретельно нотував усі надлишки, які він брав в автомата: від двох до семи крейцерів. Януш додав їх, потім ще раз перелічив: у нього виходило рівно триста крейцерів. Януш уявив, як рум’яний кухар невеличкою сокиркою втне йому пальця на дерев’яній плахті для убивства курей… «Але ж це триста крейцерів! – проносилося в голові у Януша, – палець відрубали і за десять крейцерів збитку…»

Януш не дуже вірив у Бога, тому й образ чорта був йому не надто близький. Кажучи сучасною мовою, Януш був матеріалістом. «Якщо я бачив, як монети до останнього падали в цю штукенцію, то їм нікуди з неї було зникнути, – міркував дещо спантеличений Януш. – А коли так, то вони повинні бути десь усередині, вони десь застрягли».

Януш дістав з шухляди своєї каси невеличкого ножика і ним почав відкручувати гвинти на задній стінці апарата. 

Невдовзі перед Янушем тьмяно поблискували металеві шестерні, важелі та коліщата, що їх було насаджено в корпусі, наче квітів на квітнику. Усередині автомат нагадував химерний годинниковий механізм із загадковими пружинами та потаємними сховками. Монет, однак, ніде не було видно. Януш почав злегка, а тоді – сильніше хитати автомат, сподіваючись, що гроші якось видадуть свою присутність. З машини вистрілило кілька пружин, а шестерні покотилися долівкою. 

Януш змок від хвилювання, зазираючи до автомата, – «Триста крон! Цілий статок!» – але вглибині побачив лише якусь дивну фігурку, вилиту з жовтого металу. Януш обережно простягнув до неї руку: це була мавпа з великими вухами. Мавпа сиділа по-турецьки. В її очі було вставлене блакитне каміння, а у вухах висіли мініатюрні кільчики з рубінами. 

Януш зважив фігурку в руці: «Певне, золото», тоді оглянув кімнату, в якій на підлозі лежали великі й малі коліщата, циліндри, вісі та пружини. І Януш рішуче поклав фігурку до своєї кишені. Він виходив надвір через залу ресторану «Три ліхтарі», і там зіткнувся із п’яним паном Ліщинським, який крізь вуса привітно всміхнувся Янушу:
Вже відпрацювали нині?..
Януш кивнув.
А каса?..
Я здав, – пробелькотів Януш.
Ну, то гуляймо! – крикнув пан Ліщинський. – Налийте пану Янушу зубрівки, і то найміцнішої!.. – він ухопив Януша за рукав і потягнув до свого столу зі словами: «Тільки не ображайтеся, касире, але скажіть, чому ви ніколи не миєтесь? Від вас смердить, як від дикого кабана!»

За столом сиділи мулатки і кілька панів, і всі вони дико засміялися на такий розв’язний жарт. Януш зніяковів, міцніше стискаючи в кишені золоту мавпу.

Того вечора Януш вперше в житті наївся досхочу. І напився. Йому було весело, він окидав поглядом вусатих панів у чорному і звабливих мулаток. Пан Ліщинський розповідав щось, поклавши руку на плече Янушу, компанія сміялася. Під дією погляду Януша все пливло.

А от ви, касире! – тицьнув пальцем йому в груди Ліщинський. – Скажіть, зізнайтеся нам, що ви весь час тримаєте у кишені так, що навіть не виймете руки? Може, ви револьвера там ховаєте або обікрали мою касу?.. – він засміявся, і залу «Трьох ліхтарів» за мить наповнив регіт.

А ось! – Януш із викликом гримнув золотою мавпою по столі. Сміх умить затих.

Боже, невже це золото? – запитала одна з мулаток.

О, то пан касир має неабиякі статки? – підняв брови Ліщинський. – Ви продали вашу колекцію?.. – він підморгнув мулаткам. – Ану, дівки, ведіть його до гарячої води й добряче відмийте!..

Хмільний Януш іще лежав голим у піні поміж смаглявими жінками, що терли індонезійськими губками його тіло, коли до ванної кімнати з височенною стелею увійшли кілька чоловіків на чолі з похмурим паном Ліщинським. Двоє за руки витягнули Януша з води і кинули на кахельну підлогу. Третій підійшов до Януша із сокиркою. Януш посміхався.

Ти або дурень, або божевільний, – мовив пан Ліщинський. – Іншим я відрубав пальця, але ти заслужив на дещо більше…

Минув місяць. Януш схилився над столом на своїй мансарді. Перед ним було розкладено монети. На вустах Януша світилася посмішка. Він пінцетом витягав із конвертиків монети, щось писав олівцем на аркуші паперу і клав монети на місце. У пана Ліщинського він уже не працював. Звільнення було болючим, та Януш не був надто ображений. Він знав: те, що він пережив із мулатками, більше не повториться, тож був навіть вдячний, що йому ампутовано річ, з якої й так ніколи не було б користі. Головне, що руки Януша не зазнали каліцтва. 

Мавпу із золота Овербах-Ліщинський забрав задля компенсації збитків, завданих Янушем, тож Януш справедливо вважає, що вона врятувала йому життя. На жаль, його колишній роботодавець так сказати не може: Ліщинського мавпою убили. Він лежав на підлозі свого кабінету, вибалушеними очима начеб уважно розглядаючи напис на основі фігурки, зроблений арабською в’яззю: «Жодна річ не береться нізвідки та не щезає в нікуди».

***

Коментувати...

Петро ЯЦЕНКО
29.01.2009

Читайте також у рубриці: