Історія в палітурці

Мушкетик: "Мене били за "психологiзм"
Класик української лiтератури пiдготував до друку новий роман

Юрій Мушкетик відзначається оптимістичним поглядом на життя

Юрій Мушкетик відзначається оптимістичним поглядом на життя

Знаменитий український лiтератор, автор двох десяткiв романiв, останнiм часом майже не "свiтиться" у мас-медiа. Виною цьому зовсiм не поважний вiк Юрiя Михайловича (79 рокiв) чи те, що вiн не пише нiчого нового. "Просто я не марнославний, -- пояснює автор  "Гайдамакiв", "Яси", "Гетьманського скарбу" та ще близько 40 романiв та повiстей. -- Слава мине, а те, що зробив справжнє, залишиться". Бiльшу частину року Юрiй Мушкетик традицiйно мешкає на дачi у Кончi-Озернiй пiд Києвом, туди й зателефонував "Контекст".

Про паркан високий та штучнi щелепи 

"Контекст": Юрiю Михайловичу, знаю, що початок цього року був для вас важким.
 
Юрій Мушкетик: Так, я дуже переживаю через смерть дружини. Дуже боляче, коли втрачаєш близьких людей. Але я знаходжу в собi сили i працювати, i позитивно дивитися на життя. У лiтературному журналi "Київ" виходить мiй роман "Плацдарм", який я писав кiлька лiт i нещодавно завершив. У його основу покладено подiї Другої свiтової вiйни на Букринському плацдармi неподалiк Києва. Це була бiйня! Командування кинуло в бiй ненавчених та погано екiпiрованих юнакiв, яких набрали служити пiсля визволення Чернiгiвської, Полтавської, Сумської областей. Це була величезна трагедiя: необстрiляних бiйцiв з ходу примусили форсувати Днiпро. Вони пливли на дiжках, плащ-наметах, набитих соломою, дошках i гинули сотнями.

Пописую й новели, якi публiкую в перiодицi. Нещодавно видавництво "Український письменник" видало пару моїх романiв. У цьому роцi "Фолiо" перевидало три мої книги -- iсторичнi романи "Яса" у двох томах, "Гетьманський скарб" та "На брата брат". Це найкраще з iсторичних творiв, якi я писав. За життя я зробив дуже багато, iнодi щось i поспiхом написав, та зараз дивлюся на це тверезо. Деякi з писань моїх померли, деякi помирають тепер, але,
сподiваюся, що будуть такi, що переживуть мене.
 
"Контекст": Ви один iз найвiдомiших, найзнаменитiших українських письменникiв, але про вас рiдко згадують у ЗМI. Чому?

Юрій Мушкетик: А я ж не виходжу у "свiт", живу на дачi. Правда, поруч є високий паркан, за яким розташованi маєтки можновладцiв. Я їх нiколи не бачу, лише iнодi з виттям сирен повз нас пролiтають кортежi машин. Отак я їх тут i сприймаю, i таке ставлення до них у мене... Я не бачу особистостi, яка могла б пiднятися й повести Україну за собою. От, наприклад, нещодавно слухав передачу, де полiтики обговорювали грузинськi подiї, i з жахом подумав: яка ницiсть! Уявiть собi: нiхто з них навiть не висловив спiвчуття тим, хто залишився без домiвки, тим чиї рiднi та близькi загинули! А всi тiльки молотили геополiтичнi iнтереси, вживали
високi слова, а людського в них нiчого не було. Здалось менi навiть, що в них щелепи вставнi, штучнi -- то й не можуть нiчого доброго, путнього проказати. Я все це розумiю так: коли забажала незалежностi Чечня, то Москва сказала: "неправомiрно, нiзя!", а коли в Осетiї захотiли вiддiлитися, то це для Кремля законно i правомiрно. А там же, в Осетiї, багато грузинiв живе теж. От вам i "справедливiсть"!

"Контекст": Юрiю Михайловичу, ви тривалий час були головою Спiлки письменникiв України, але казали, що пiшли iз цiєї посади з полегкiстю. Чи це правда?

Юрій Мушкетик: Так, правда. Це був час перерозподiлу, загарбання радянського майна. Спiлку завалили майновi суперечки. Хто високо сидiв, хотiли схопити й розiбрати усе. Тодi нам у спадок перейшли колишнi союзнi будинки творчостi, зокрема, у Iрпенi, Криму. А це були ласi шматки, не гiрше вiд заводiв. Комусь здавалося, що письменники не зможуть захистити це майно, його легко ухопити, але не так сталося. Нам вдалося багато зберегти -- i журнали нашi, i видавництво "Український письменник", але ця боротьба забрала в мене чимало сил. Зараз це майно Спiлцi не приносить значних прибуткiв, але, гадаю, у майбутньому все змiниться. Зараз
же я щасливий, що можу займатися своїм господарством, писати, що менi до душi. 15 рокiв був головою Спiлки, а перед цим iще -- головою київського осередку Спiлки. Я втомився.

"Контекст": Про те, що ви працюєте над романом "Плацдарм", ви згадували ще два роки тому. Взагалi, ви швидко пишете свої твори? Вони даються вам легко чи нi?

Юрій Мушкетик: Бувало по-рiзному. Iнодi носиш щось у собi довший час, думаєш, а коли починаєш працювати, то працюєш навально. Бувало, кудись iду, i раптом помiчаю, що пишу на ходу. Коли так, то твiр завершував досить швидко. Але натхнення не завжди приходить. Iнодi доводилося примушувати себе сiсти до працi. Цiкаво, що плiдно працював, коли мене звiльнили з роботи. Я тодi був головним редактором журналу "Днiпро" i почав друкувати дисидентiв: Євгена Сверстюка, Михайлину Коцюбинську, Василя Стуса, Iвана Свiтличного. Я описав цi подiї в мемуарах, якi, сподiваюся, опублiкують пiсля моєї смертi... Так от, мене тодi звiльнили за низку "-iзмiв", серед яких був i "український буржуазний нацiоналiзм". Та це окрема розмова, повернуся до писання. Я сидiв сам удома без роботи, дiтей тодi вiддав до школи, i менi працювалося дуже добре.

Тодi я написав роман "Бiла тiнь". Його опублiкували в журналi "Вiтчизна", i вiдразу пiшла iдеологiчна критика, скликали збори у спiлцi. Колеги не дуже шпарко там виступали, бо розумiли, через що весь цей шарварок. Однак, у пресi написали що "громадськiсть
засудила роман". Та тим часом уривки "Бiлої тiнi" опублiкували у Москвi, у "Лiтературнiй газетi", у журналi "Дружба народiв", а тодi перекладали й публiкували литовською, болгарською, чеською, iспанською, нiмецькою... А в нас цей твiр так покалiчила цензура,
що... (Зiтхає). Недавно знайшовся приватний видавець, який зацiкавився цим твором. Я пройшовся по рукопису, прописав дужче деякi моменти, тож невдовзi буде опублiковано цей роман без купюр.

"Контекст": Критики кажуть, що вашi твори цiннi зокрема й тим, що ви умiєте показати психологiю людини.

Юрій Мушкетик: А знаєте, за що найдужче били "Тiнь"?.. Шепотiли одне одному на вухо: "Там страшне!" -- "Що?" -- "Психологiзм!". (Смiється). Власне, "Бiла тiнь" i був перший мiй психологiчний роман. Я там займаюся аналiзом душi людини на рiвнi мiкрона, аналiзом сiм'ї, душi людини тощо. Такий же роман "На брата брат" -- це про Iвана Виговського з Конотопом i усiм отим iсторичним тлом. Для достовiрного його висвiтлення я працював багато в архiвах. 

"У скрутi менi допомогла... кiбернетика"

"Контекст": Як ви давали собi раду, коли опинилися через репресiї без роботи?

Юрій Мушкетик: Порiвняно зi мною були люди, битi набагато дужче. Та скажу вам, що психологiчно було важкувато. Пiсля постанови про звiльнення телефон удома замовкає, у гостi нiхто зi старих
знайомих не поспiшає приходити. Але це й добре було: нiхто не заважав працювати! Жив я в цей час на заощадження й гонорари. Менi багато не було треба. Я побачив, що в той перiод навряд чи надрукують щось художнє, тому звернувся до... кiбернетики. Так, я дуже цiкавився цiєю наукою, i написав книжку про академiка, вiдомого кiбернетика Вiктора Глушкова, героя i депутата. Цю рiч не могли не надрукувати.


Потроху, зi скрипом, мої речi почали друкувати, усе це перекладали у Москвi, а потiм -- за кордоном, тож менi на життя вистачало, та й не надто я вибагливий. Знав i голоднi часи: 47-й
та 33 роки. Правда, у 33-му я був iще маленький, тож не пам'ятаю подробиць, а лише те, що дуже їсти хотiлося. Та попри все, знаєте, зараз менi важко дивитися на все, що вiдбувається, на
сучасне життя. Бере мене журба.

Був нещодавно в селi на Житомирщинi, там 80 хат. Поля не обробляють: там уже навiть не бур'ян, а пiдлiсок вирiс. Громадськi будiвлi розiбранi. Стоїть одна хатка бiленька -- сiльрада. Її голова, жiночка, отримує 210 гривень зарплати. Люди бiдують, дядьки збирають мiдяки дiтям на булочку, а сучаснi плутократи (називають їх олiгархами, але це, вважаю, неправильно) у ресторанi платять за млинець з червоною iкрою 800 гривень за порцiю. То куди ми iдемо? Люди все це розумiють, але руху якогось немає. Багато хто каже, що пора братися за вила, та я знаю -- село не вiзьметься, та й нi до чого не призведе революцiя. Як кажуть люди на Заходi -- усi революцiї ведуть до того, iз чого починалися. А що ж робити людям тодi, коли терпцю не стає?..

"Контекст": Мабуть, тому i спиваються села.

Юрій Мушкетик:Так, у селi люди як тiнi ходять. Одещиною якось проїжджав -- там щити стоять iз рекламою: "Продається земля, 100 гектарiв". А продаж землi -- це останнiй акт нашої трагедiї. Землю куплять плутократи, бо людям звичайним вона не по кишенi. Для людей треба вiдкрити кредитнi лiнiї, треба, щоб люди верталися в село. Але жодна партiя того не зробить, я їм не вiрю, усi вони дбають про те, щоб пролiзти в депутати i займатися гешефтами. Уся Верхована Рада не українська нацiональна, iде в нас занепад усього українського.

"Контекст": А як ставитеся до сучасної культури, яку пропагують по телевiзору?

Юрій Мушкетик: Телевiзiйної культури я не дуже сприймаю, бо я книжний чоловiк. Тай ця дурна реклама!.. Хотiв подивитися вчора "Вогнем i мечем", i пiсля початку фiльму 40 хвилин iшла реклама, за 20 хвилин -- знову 40 хвилин реклами. Хiба ж це можна дивитися? Усi канали в руках багатiїв, i вони дбають про свої iнтереси, кажуть, що все у нас добре. Телевiзор -- дiрка не кращого гатунку, як дiрка в нужнику. (Смiється). Добре, що книги зараз почали потрохи збiльшувати тиражi, i серед молодих письменникiв з'являється немало молодих, гарних. Є рiзнi потоки лiтератури: традицiйна, модерна, постмодерна. Я схильний до традицiйної, та хай уже буде всяке... Шкода, що нинi в багатьох творах не вiдбивається правда життя. Твiр повинен виразити свою епоху, а в декого є просто iгри в лiтературу, легке чтиво. Я читаю багато, наприклад, зараз гарне враження справляє проза жiнок, деякi з них були спочатку поетесами, -- Софiя Майданська, Марiя Матiос, Галина Тарасюк, Галина Пагутяк, Любов Пономаренко, старшi -- Любов Голота, Свiтлана Йовенко: Останнє, що я прочитав, -- роман "Крук" львiв'янина Левка Рiзника -- менi сподобалось. 

"Контекст": Чути, у вас там песик гавкає...

Юрій Мушкетик: Донька привезла для онука, щоб вiн iз ним бавився. У мене двi доньки, онук i онучка. Онуковi одинадцять, iде у п'ятий клас, а зараз, бешкетник, у мене вiдпочиває. Намагаюсь дiточок виховувати як слiд, не балувати. От старша донька в мене з чоловiком полiглоти: знають арабський з усiма дiалектами, багато iнших мов. Донька, коли в нас не було за що прожити, поїхала до Угорщини викладати угорську, вона i твори деякi угорською
написала, член угорської спiлки письменникiв. Онучка Настя знає англiйську, голландську, нiмецьку... Правда, працює у фiрмi, бiзнесом займається, а я хотiв би, щоб вона десь ближче до фiлологiї пiшла, а онук... -- цей неслух тiльки в комп'ютернi iгри бавиться. Нема на нього ради! Молодi тепер до книжки неприхильнi.

Коментувати...

Петро ЯЦЕНКО
19.01.2009

Читайте також у рубриці: